Фенімор Купер - Останній з могікан

— Це все дрібниці, ти й сам у цьому переконаєшся, коли довше з нами перебудеш, — відповів розвідник, уже куди прихильніший до псалміста через його щиру вдячність. — Я повернув собі свого давнього товариша, «оленебоя», — казав він далі, кладучи руку на замок рушниці, — а це вже одне неабияка перемога. І ірокези хитрі, але вони самі себе перемудрили, коли склали рушниці не напохваті. І якби Анкес та його батько виявили хоча б звичайну міру індіянської терпеливості, ми почастували б тих негідників із трьох рушниць замість однієї і покінчили б разом з усією зграєю, з тим-о стрибаком, як і з його товаришами. Але мало статися інакше, і, може, воно на краще.

Розвідник тим часом сів на землю і з ледь не батьківською турботливістю заходився перевіряти свою рушницю. Девід теж сів, видобув маленьку книжечку та окуляри в залізній оправі і мовив уголос:

— Прошу вас, друзі, вкупі зо мною вознести дяку за це чудовне визволення із рук варварів та невірних. Ось цей урочистий гімн якраз відповідний: зветься він «Норсгемптон».

Далі він назвав сторінку й вірш і приклав сопілку собі до уст. Цього разу, одначе, ніхто Йому не підтягував, бо сестри повністю заглибилися в свої роздуми. Але малолюдність його аудиторії, яку становив, власне, один Тільки невдоволений чимось розвідник, не відстрашила Девіда, і він, піднісши голос, одспівав свій гімн од початку до кінця без будь-яких перешкод.

Соколине Око слухав, спокійно собі приводячи до ладу кремінь у рушниці та наново набиваючи її, і благочестивий спів, якому не сприяли обставини й бракувало слухачів, не розбурхав його почуттів. Ніколи ще жоден менестрель, чи як там слушніше б назвати Девіда, не вдавався до свого хисту перед такою нечулою публікою. Невдовзі розвідник похитав головою і, буркнувши щось нерозбірливе, з чого вчулися лиш слова «горло» та «ірокези», пішов зібрати та переглянути здобуту в гуронів зброю. До нього прилучився Чингачгук, що поміж трофеїв уже знайшов і свою, й синову рушницю. Гейворд і Девід теж тепер дістали зброю; куль же й пороху так само було подостатком.

Коли все розібрали й зброю розподілили, розвідник заявив, що пора в дорогу. Тим часом Гемет уже скінчив свій спів, а сестри заспокоїли свою збудженість. За допомогою Данкена та молодого могіканина обидві сестри спустилися крутосхилом з пагорба, куди вони оце недавно вибиралися в зовсім іншому стані і де мало не склали голів своїх. Біля підніжжя гори знайшлися їхні нарагансети, що мирно поскубували собі листя кущів. Сівши верхи, сестри подалися слідом за розвідником, що в найскрутніших ситуаціях так часто давав докази своєї дружби.

Подорож, однак, була недовга. Соколине Око круто звернув праворуч з глухої стежки, що нею ішли гурони, вступив у гущавину, перетяв дзюркітливий струмок і зупинився у вузькому видолинку в затінку декількох в'язів. Звідси до підніжжя того фатального пагорба було яких кільканадцять ярдів, і коні придалися подорожанам тільки на те, щоб перебрести неглибокий потік.

Розвідник та індіяни, видимо, були знайомі з цією відлюдною місцинкою, бо, прихиливши свої рушниці до стовбурів дерев, вони заходилися розгрібати сухе листя, і, коли дістались до голубої глини, звідти виприснуло кришталево чисте іскристе джерело. Білий розглянувся, немов чогось шукаючи, що б мало бути десь поряд.

— Оті гемонські недбальці, могоки, заспокоювали тут спрагу вкупі з своїми братами тускарорами та онондагами, — пробурмотів він. — І десь волоцюги заподіли кабаківку. Оце й чини добро таким невдячним собакам! Тут, у цій дикій глушині, з глибу землі б'є джерело води, та ще й такої цілющої, що куди гам ті найкращі аптекарські трунки! І бач, негідники столочили все в глині й забрьохали, наче яка найпослідуща худоба, а не люди.

Анкес мовчки простяг йому ту саму кабаківку, що її в своєму роздратованні Соколине Око не завважив на гілці в'яза. Наповнивши посудину водою, розвідник відступив убік, де грунт був твердіший і сухіший, спокійно сів і з насолодою, не поспішаючи, вгамував жагу. Тоді почав пильно розглядати рештки харчу, що залишився від гуронів, — їхня торбина з їжею висіла в нього через плече.

— Дякую, хлопче! — мовив він, віддаючи Анкесові порожню кабаківку. — Тепер ми побачимо, чим живляться ці шаленці-гуроии, коли сидять у засідці. Гляньте-но! Шельмаки знають, що ласіше в оленині. Можна подумати, що вони здатні засмажити стегно не згірше за найкращого в краю кухаря! Аж ні: кожен кавалок сирий, — на те ірокези й дикуни. Анкесе, візьми моє кресало та розпали вогонь. Шматок добірної печені не завадить нам по такій втомній дорозі.