Фенімор Купер - Останній з могікан

Опір був неможливий, а протести марні, тож Гейворд показав приклад покірливості, першим рушивши до води. Невдовзі вони вже всі вчотирьох сиділи в човні, у тім числі й Девід, що й досі не виходив з дива. Гурони, дарма що не знали вузьких проходів поміж невеликими нуртами та бистрінню, загалом достатньо орієнтувалися на таких річках, щоб і іс допуститись якої небезпечної помилки. Коли вояк, призначений на стернового, зайняв своє місце, увесь загін увійшов знов у річку, і суденце попливло за течією. Через хвилину бранці опинилися на південному березі потоку, майже навпроти того місця, де вони висідали минулого вечора.

Тут відбулася ще одна коротка, але поважна нарада, під час якої із схованки в лісі Приведено тих самих коней, що їх перелякові Наші подорожани приписували найбільші свої нещастя. Тепер загін розділився. Старший ватаг, про якого не раз уже згадувано, сів на Гейвордового коня і повів більшу частину індіян просто через річку, де їх скоро й покрив ліс. Бранці залишилися під вартою шести дикуиів на чолі з Хитрим Лисом. Данкен спостерігав усе це з новим неспокоєм.

Йому хотілося вірити, судячи з незвичної поміркованості індіян, що його зберігають як полоненця, щоб передати Монкалмові. В людей у нещасті думка рідко має спокій — фантазія найвигадливіша тоді, як її підохочує надія, хай і слабка там чи непевна. Так і Гейворд: він припускав, що ворог може грати на батьківських почуттях полковника Манро, аби нахилити його до зради. Бо хоч французький командувач завдяки мужності й винахідливості своїй зажив високої слави, знаний він був і як добрий майстер різних підступів, що не вельми погоджуються із суворими приписами моральності, — чим якраз і зганьбила себе європейська дипломатія того часу.

Але всі ці клопітні й вигадливі розумування звелися нанівець поведінкою переможців. Частина загону, яку очолив високий вояк, рушила в бік озера Горікен, отже бранцям стало ясно, що їх залишено на сумнівну ласку їхніх диких ворогів. Занепокоєний дізнатись хоч би й найгірше і готовий у разі потреби вдатися до сили золота, Данкен вирішив притлумити свою відразу до Магуа. Звертаючись до свого колишнього провідника, що прибрав тепер постави старшого в загоні, він намагався говорити якомога дружнім і довірливим тоном:

— Я хотів би перемовити з Магуа про те, що годиться чути лиш такому великому ватагові, як він.

Магуа знеквапливо скосив оком на юного офіцера і відповів:

— Кажи, дерева не мають вух!

— Але червоношкірі гурони не глухі, і мова, добра для великих мужів племені, може сп'янити молодих вояків. Коли Магуа не хоче слухати, королівський офіцер знає, як мовчати.

Індіянин сказав щось недбало до товаришів, які, своїм звичаєм незграбно, сідлали коні для сестер, і ступив трохи вбік, непомітним рухом кивнувши Гейвордові.

— Тепер кажи, — мовив він, — коли слова твої варті, щоб їх Магуа слухав.

— Хитрий Лис довів, що він гідний цього почесного ім'я, яке дали йому канадські батьки, — почав Гейворд. — Я бачу його мудрість і все, що він зробив задля нас, і не забуду цього, коли надійде час винагороди. Так, Лис довів, що він великий ватаг не тільки на раді, а й тоді, коли треба ошукати ворога!

— Що зробив Хитрий Лис? — холодно запитав індіянин.

— Як!? Хіба ж це не він бачив, що в лісі на кожному кроці чигають вороги і що навіть змія не може проповзти проміж них непомічена? І хіба це не він заблукав, щоб замилити очі гуронам? Хіба це не він прикинувся, ніби повертається назад до свого плем'я, що зле з ним повелося і вигнало його від своїх вігвамів, як собаку? І коли ми зрозуміли його наміри, чи ж не ми допомогли йому, вдавши, так щоб гурони те бачили, наче білий чоловік має свого друга за ворога? Хіба ж цьому всьому не правда? І коли Хитрий Лис своєю мудрістю заткав очі й вуха своєму плем'ю, чи ж гурони не забули, яку кривду вони йому заподіяли, змусивши його втекти до могоків? І хіба вони не залишили його разом з бранцями на південному березі річки, самі легковажно подавшися до півночі? І хіба Магуа має на думці піти назад своїми слідами, як лис, і відвести до сивого багатого шотландця його дочок? Так, Магуа, я бачу це все і вже думаю, як така велика мудрість і чесність мають бути винагороджені. По-перше, комендант Вільям-Генрі віддячить за таку послугу, як і личить великому ватагові. Медаль Ма-гуа буде вже не з олова, а із щирого золота, його ріг буде назверх повен пороху, доларів буде в його торбинці, як ріні по берегах Горікену, і олені лизатимуть йому руки, бо знатимуть, що не втекти від його рушниці! Що ж до мене, то я навіть не знаю, як перевершити вдячність шотландця. Але я… так, я…