Кора єдина з бранців пам'ятала про розцінкове напучення і при кожній нагоді простягала руку, щоб надламувати галузки дерев, повз які проїздила. Але через пильність індіян завдання це було важке й небезпечне. Часто вона відмовлялася від такого свого наміру, завваживши їхні гострі погляди, і мусила вдавати, ніби це під впливом чисто жіночого переляку хапалася за гілля. Один тільки раз Корі пощастило вломити гіллячку з розлогого дерева сумах, і ту ж мить їй стрілило в голову загубити рукавичку. Цей знак для тих, що, може, йтимуть за їхнім слідом, помітив один з індіян. Він підняв рукавичку, віддав її дівчині, а сам поломив решту галузок на дереві — так, щоб це виглядало, наче тут товклась якась тварина. Тоді поклав руку на томагавк і так промовисто зиркнув на Кору, що вона вирішила більше не пробувати полишати знаки дорогою.
Ніякої надії не було й на те, що допомога надійде кінським слідом, бо ж коней мали в обох індіянських загонах.
Гейворд, може, й спромігся б на протест, коли б помітив бодай якусь заохоту в понурій стриманості Магуа. Але індіянин увесь цей час, ідучи перший, лише зрідка оглядався назад і жодного разу ані озвався. Маючи тільки сонце собі за провідника або керуючись прикметами, що лишень тубільцеві зрозумілі, він простував попри нескінченні стовбури сосен, часом минаючи родючі видолинки, переходячи через потоки й струмки та хвилясті пагорби з інстинктивною непомильністю і майже не звертаючи з прямої лінії, як-от птах летить. Ніколи, здавалося, він не вагався. Чи стежка була ледь помітна, чи вона й зовсім зникала, а чи вторована слалася перед ним — це ніяк не відбивалось на розміреності й певності його ходи. Втома немовби теж була безвладна над ним. За кожним разом, як здорожені бранці підводили очі від пригнилого листя, по якому йшли, бачили вони попереду його темну постать поміж дерев — голова нерухома, нахилена вперед, а на тімені легке перо, що поколихується від його власної ходи.
Але все це безупинне подорожування мало свою мету. Перетявши виярок, по дну якого звивався потічок, Магуа раптом почав вибиратися на пагорб, такий крутий, що сестрам довелося спішитись, аби й собі туди видертися. Добувшись на верхів'я, вони побачили, що це рівна місцина, де-не-де вкрита деревами. Під одним із цих дерев зараз же розташувався Магуа, немов шукаючи тут спочинку, якого так потребували всі подорожани.
Хай згине рід мій,
Як я йому пробачу!
В. Шекспір, «Венеціанський купець»
Індіянин обрав задля відпочинку один із тих стрімких пірамідальних пагорбів, що дуже схожі на витвір рук людських і часто трапляються в долинах Америки. Цей високий і крутий пагорб з одного боку був трохи не зовсім прямоспадний, а вершина його, як звичайно, була гладка. Для привалу він надавався лише тим, що висота його й обриси полегшували оборону, а напад зненацька майже унеможливлювали. Але Гейворд, що вже більше не сподівався на порятунок по такім довгім часі й на такій відстані від англійського війська, байдуже споглядав усі ці особливості пагорба, думаючи тільки про те, щоб якось утішити та полегшити долю своїх товаришок. Нарагансети поскубували молоді галузки дерев та кущів, що скупо росли на вершині пагорба, а бранці тим часом розклалися з рештками свого харчу в тіні крислатого бука, що його гілля утворювало наче величезне напинало.
Незважаючи на швидкість їхнього подорожування, один з індіян знайшов нагоду забити стрілою заблукале оленя і потім терпляче ніс на плечах найсмачніші шматки м'яса аж до самого місця спочивку. Тут, не вдаючись до якого-будь кухарства, він разом з товаришами заходився наминати цю легкотравну поживу. Магуа самотою сидів осторонь, поринувши в глибоку задуму, і не брав участі в гидкій трапезі.
Ця поздержливість, така незвична для індіянина, коли він має змогу задовольнити голод, врешті привернула Гейвордову увагу Юнакові хотілося вірити, що це гурон обмірковує, як би найкраще обійти пильність своїх товаришів. Отож хотівши й свою яку гадку приточити та й спокусу підсилити, Гейворд вийшов із тіні бука і ніби навмання підступив до Хитрого Лиса.
— Хіба ж Магуа не досить довго йшов лицем до сонця, щоб уникнути всякої небезпеки від канадців? — спитався він, так наче був певен, що між ними вже все залагоджене. — І чи не ліпше буде комендантові форту Віль-ям-Генрі побачити своїх дочок, ще поки друга ніч не запала, бо його серце може обвикнути з утратою, і він стане не такий щедрий на винагороду?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу