Едґар По - Оповідь Артура Ґордона Піма

8 березня . Повз нас пропливло те саме біле звірятко, поява якого на березі Тсалала викликала серед дикунів такий переполох. Я міг би перехилитися через борт і підібрати його, але мене заполонила дивна апатія, і я полінувався ворухнутись. Вода стала ще гарячіша, і тримати руку в ній уже не можна. Петерс розмовляє мало, його теж опанувала видима байдужість, і я не знаю, що про це й думати. Ну-Ну тільки дихає, але інших ознак життя не подає.

9 березня . Дрібнесенький білий порох посипає нас зверху у величезних кількостях. Смуга пари на півдні затулила майже півнеба і набула більш-менш виразної форми. Я порівняв би її хіба що з гігантським водоспадом, який без шуму звалюється в море із захмарної височини. Весь південний обрій ховається за цією сріблястою завісою. Звідти не чутно ні звуку.

21 березня . Непроглядний морок нависає тепер над нами – але звідкись із молочних глибин океану заструменіло осяйне світло і замерехтіло понад бортами човна. Нас мало не засипає дощем білого пороху, який падає на нас і на човен, але у воді відразу розтає. Вершина грандіозного водоспаду пропадає в туманній височині. І все ж таки ми наближаємося до неї з моторошною швидкістю.

Іноді в тій пелені з’являються широкі, зяючі розриви, і тоді з тих скороминущих розривів, де в безладному хаосі виникає безліч легкоплинних невиразних образів, вихоплюються потужні, але безшумні вітри, збурюючи океан і викрешуючи іскри з хвиль.

22 березня . Темрява стала густа й непроникна, але вода навколо нас світиться, віддзеркалюючи сріблясте світіння білої пелени, що затуляє обрій. Звідти безперервно летять велетенські мертвотно-білі птахи і з фатальним зойком “текелі-лі!” зникають за протилежним обрієм. Почувши їх, Ну-Ну заворушився на дні човна, та коли ми спробували підняти його, він уже випустив дух. Ми мчимо прямо туди, де клекотить водоспад, під яким розверзлася безодня, готова прийняти нас.

І тут перед нами постає з моря людська постать у савані, набагато вища за будь-якого життя нашої планети. І шкіра в неї біла мов сніг.

Обставини, за яких нещодавно містера Піма спостигла раптова й трагічна смерть, уже відомі публіці з газет. Висловлюються побоювання, що кілька останніх розділів, які мали завершити його оповідь, він затримав у себе для доопрацювання, – тоді як решта була уже в друкарні, – і вони безповоротно загинули під час нещасливого випадку, що став причиною його скону. А втім, можливо, ці побоювання й не підтвердяться, і якщо папери буде знайдено, то ми їх неодмінно опублікуємо.

Ми випробували всі засоби, аби виправити становище. Проте джентльмен, чиє ім’я згадано в передмові і котрий, як можна зрозуміти з того, що там про нього написано, міг би заповнити прогалину, відмовився від такої пропозиції і небезпідставно, бо, по-перше, як він заявив, на надані йому матеріали навряд чи можна цілком покластися, а по-друге, він узагалі мав сумніви щодо вірогідності останніх розділів оповіді. Звичайно, можна було б звернутися за додатковими відомостями до Петерса, який нині благополучно проживає в Ілінойсі, але зустрітися з ним ми досі не мали змоги. Не виключено, що кінець кінцем ми його відшукаємо, і він, поза всяким сумнівом, дасть нові відомості, які дозволять завершити розповідь містера Піма.

Втрата двох або трьох заключних розділів (бо навряд чи їх було більше) викликає неабиякий жаль, адже вони, безперечно, містять відомості про Південний полюс або принаймні про прилеглі до нього райони – відомості, які незабаром будуть або підтверджені, або спростовані експедицією в Південний океан, що її споряджає наш уряд.

А поки що дозволимо собі зробити кілька зауважень з приводу одного місця в оповіді містера Піма; і автор цієї післямови був би надзвичайно потішений, якби те, що він має сказати, бодай у невеличкій мірі допомогло здобути довіру читача до кількох сторінок згаданої повісті, які становлять надзвичайний інтерес. Ми маємо на увазі розповіді про галереї на острові Тсалал та малюнки на сторінках.

Містер Пім подає малюнки галерей без жодних коментарів, а про знаки, виявлені в глухому відгалуженні східної провалини, говорить, що вони дивовижно схожі на літери невідомої абетки, тобто рішуче заявляє, що вони літерами не є . Це твердження висловлено настільки переконливо і підтверджено такими вагомими аргументами (наприклад, точна відповідність знайдених у поросі уламків заглибинам у стіні), що ми не збираємося ставити під сумнів запевнення автора, і такий сумнів, гадаю, не виникне в жодного читача, який уміє тверезо мислити. Та оскільки факти, що мають стосунок до малюнків, здаються винятковими (а надто, коли розглянути їх у зв’язку з певними подробицями, викладеними в оповіді), то буде не зайвим сказати про них кілька слів, а особливо тому, що наведені факти, безперечно, обминули увагу містера По.