Едґар По - Оповідь Артура Ґордона Піма

Звичайно, ми цілком задовольнилися наслідками своїх пошуків. Адже ми точно з’ясували, що коли б навіть якісь острови й існували тут раніше, то нині від них і сліду не лишилося. Вже після повернення додому я довідався, що цю саму територію не менш ретельно дослідили в 1822 році капітан Джонсон на американській шхуні “Генрі” та капітан Морелл на американській шхуні “Оса”, і в обох випадках результати збіглися з нашими.

Спочатку капітан Гай мав намір після обстеження району, де ймовірно лежали острови Аврора, пройти крізь Магелланову протоку й рушити на північ уздовж західного узбережжя Патагонії. Але відомості, які він добув на Трістан-да-Кунья, спонукали його взяти курс на південь у надії виявити групу малих островів, нібито розташованих на 60° п. ш. і 41°20΄ з. д. Якщо ж названих островів на вказаних координатах не буде, а погода стоятиме добра, то він збирався взяти курс на Південний полюс. Так ми й зробили: дванадцятого грудня підняли вітрила і пішли на південь. Вісімнадцятого числа досягли району, вказаного Глассом, і три дні обстежували ті води, не знайшовши там жодного острова. Погода стояла чудова, і двадцять першого ми пішли далі на південь, вирішивши пливти в цьому напрямку, поки буде змога. Перш ніж розпочати цю частину моєї оповіді, мабуть, варто коротко розповісти про нечисленні спроби досягти Південного полюса, які досі робилися, в інтересах читачів, котрі не стежили за дослідженнями в полярних широтах.

Першу таку спробу, про яку ми маємо певні відомості, зробив капітан Кук [38]. 1772 року він вирушив на кораблі “Рішучий” на південь; його супроводжував лейтенант Фурно на “Пригоді”. В грудні Кук досяг п’ятдесят восьмої паралелі на східній довготі в 26°57΄. Тут він зустрівся з вузькими крижаними полями завтовшки вісім-десять дюймів, що простягалися на північний захід і південний схід. Крижини були великі й громадилися торосами, так що пройти між ними було нелегко. З великої кількості птахів та з інших ознак капітан Кук дійшов тоді висновку, що вони перебувають недалеко від суходолу. Хоча погода стояла дуже холодна, він плив далі на південь, аж поки досяг шістдесят четвертої паралелі на східній довготі в 38°14΄ Тут значно потепліло, повіяв лагідний бриз, протягом п’ятьох днів термометр показував тридцять шість градусів [39]. В січні 1773 року кораблі перетнули Південне полярне коло, але далі пройти не вдалося; на широті 67° 15΄ дорогу їм перегородили крижані поля, що тяглися вздовж усього південного обрію, наскільки сягав погляд. Лід був найрізноманітніший, суцільні крижини мали по кілька миль завширшки і здіймалися над водою на висоту вісімнадцять-двадцять футів. Оскільки літо кінчалося, капітан Кук не мав жодної надії обминути крижані тороси й неохоче повернув назад, на північ.

У листопаді того самого року він поновив свої дослідження Антарктики. На 59°40΄ південної широти він потрапив у сильну течію, що завертала на південь. У грудні, коли кораблі були на 67°31΄ південної широти і 142°54΄ західної довготи, настали люті морози зі штормами й туманами. Тут також було безліч птаства: альбатросів, пінгвінів, а особливо буревісників. На 70°23΄ південної широти мореплавці зустріли кілька великих айсбергів, а трохи згодом помітили білосніжні хмари на півдні, що звістували про близькість суцільних крижаних полів. На 71°10΄ південної широти і 160°54΄ західної довготи полярникам, як і першого разу, перегородив шлях неозорий крижаний масив, що застеляв весь південний обрій. Північний край цього масиву майже на милю в глибину громадився торосами, настільки щільно спаяними, що пробитися крізь них було неможливо. За торосами на якусь відстань тяглася відносно рівна поверхня, а далі височіли пасма крижаних гір, що нависали одна над одною. Капітан Кук вирішив, що ці безмежні льодові поля тягнуться до самого полюса або прилягають до невідомого материка. Містер Дж. Н. Рейнолдс, чиї великі зусилля та наполегливість увінчалися нарешті організацією національної експедиції, що ставить на меті й дослідження названих широт, так говорить про спроби корабля “Рішучий”: “Ми анітрохи не здивовані, що капітан Кук не зміг пройти далі 71°10΄, навпаки, слід дивуватися, як пощастило йому досягти цієї широти на західній довготі в 106°54΄. Земля Палмера лежить на захід від Шетландських островів, на шістдесят четвертій паралелі, і тягнеться на південь і захід далі, аніж добирався будь-хто з мореплавців. Кук, безперечно, досяг цієї землі, коли крижані поля перегородили йому дорогу, що, мабуть, неминуче в тому районі і в таку ранню пору, як шосте січня, – і ми не здивуємося, якщо крижані гори, ним описані, прилягають до землі Палмера або до інших ділянок суходолу, яких, напевне, багато на півдні й на заході”.