Едґар По - Оповідь Артура Ґордона Піма

10 січня . Рано-вранці сталося нещастя: впала за борт людина. Це був американець, на ім’я Пітер Реденбург, уродженець Нью-Йорка й один з найдосвідченіших матросів на шхуні. Переходячи через ніс корабля, він послизнувся і впав між двома плавучими крижинами – на поверхню він уже не виринув. Ополудні досягли 78° 30΄ південної широти на 40° 15΄ західної довготи. Дуже холодно, з півночі й сходу постійно налітають шквали з градом. На сході маячать кілька велетенських айсбергів, і взагалі весь обрій на тому боці забитий суцільною кригою – льодові поля громадяться там одне на одне, утворюючи лабіринти торосів. Увечері повз нас пропливли якісь дерев’яні уламки, а вгорі пролетіли незліченні зграї птахів – велетенські і звичайні буревісники, альбатроси і якийсь невідомий великий птах з яскраво-синім оперенням. Магнітне відхилення менше, ніж було до того, як ми перетнули Південне полярне коло.

12 січня . Успіх нашого просування на південь знову викликає сумніви: в напрямку полюса нічого не видно, крім неозорих крижаних полів, над якими височать справжні гірські пасма, льодові стрімчаки грізно нависають один над одним. Ми завернули на захід і пливли в цьому напрямку до чотирнадцятого числа, сподіваючись знайти прохід.

14 січня . Вранці дісталися до західної межі крижаного поля, яке загородило нам дорогу, й, обминувши його з навітряного боку, вийшли у відкрите море, де не виднілося жодної крижини. Опустивши наш лот на двісті сажнів, виявили підводну течію, що йде на південь зі швидкістю півмилі на годину. Температура повітря – сорок сім градусів, води – тридцять чотири. Знову взяли курс на південь, не зустрічаючи жодної скільки-небудь серйозної перешкоди аж до шістнадцятого числа, коли ополудні досягли 81° 21΄ південної широти на 42° західної довготи. Тут ми знову опустили лот – течія так само йшла на південь, але її швидкість була вже три чверті милі на годину. Магнітне відхилення зменшилося, повітря тепле й приємне, термометр показує п’ятдесят один градус. У морі не видно жодної крижини. Тепер уся команда впевнена, що ми дійдемо до полюса.

17 січня . Сьогодні сталося чимало різних пригод. З півдня летять незліченні зграї птахів. Деяких нам пощастило підстрелити з палуби, й у одного з них, схожого на пелікана, виявилося чудове на смак м’ясо. Близько полудня марсовий побачив з лівого боку по курсу невелику плавучу крижину, а на ній великого звіра. Погода була ясна й тиха, і капітан Гай звелів спустити на воду дві шлюпки, щоб роздивитися невідомого звіра зблизька. Я й Дірк Петерс сіли з помічником капітана в більшу шлюпку. Підпливши до крижини, ми побачили, що на ній лежить величезний ведмідь з породи полярних білих ведмедів, але набагато більший. Ми були добре озброєні й, не вагаючись, напали на хазяїна плавучої крижини. Один за одним бабахнули кілька пострілів, більшість з яких, поза всяким сумнівом, влучили звірові в голову й тіло. Та, мабуть, вони не завдали йому ніякої шкоди, бо він стрибнув у воду й поплив із роззявленою пащею до нашої шлюпки. Такий розвиток подій став для нас цілковитою несподіванкою, ніхто не був готовий зробити другий постріл, і ми й оком не встигли змигнути, як ведмедеві вдалося наполовину перевалитися своїм величезним тулубом через планшир і схопити одного з матросів за поперек. У цю мить від певної загибелі нас врятувала спритність і мужність Петерса. Стрибнувши на спину звіра, він угородив йому в спину ножа, діставши до спинного мозку. Ведмідь випустив дух і сповз у море, потягши за собой й Петерса. Той незабаром виринув, йому кинули вірьовку, і, перед тим як вибратися з води, він перев’язав тушу ведмедя. Взявши здобич на буксир, ми з тріумфом повернулися на шхуну. Виміряли тушу ведмедя – вона була майже п’ятнадцять футів завдовжки. Шерсть у нього біла, як сніг, дуже жорстка і закучерявлена. Криваво-червоні очі більші, ніж у звичайного полярного ведмедя, а писок кругліший, схожий на морду бульдога. М’ясо в нього ніжне, але жирне й відгонило рибою, хоча матроси, наївшись від пуза, визнали його смачним і поживним.

Тільки-но ми підтягли свою здобич до борту, як з марса почувся радісний вигук: “Земля по правому борту!” Всі матроси повибігали на палубу. Саме в цю мить, на наше щастя, з північного сходу повіяв бриз, і незабаром ми підійшли до берега. То був низенький скелястий острівець близько ліги по периметру, цілком позбавлений рослинності, якщо не рахувати кількох кущів, схожих чи то на кактуси, чи то на колючі груші. Якщо наближатися до острівця з півночі, то видно, як у море випинається дивна скеля, дуже схожа на перев’язаний тюк бавовни. За цієї скелею з боку заходу є невеличка затока, де наші шлюпки легко пристали до берега. В нас не забрало багато часу обстежити всі закутні острова, але ми не знайшли там нічого вартого уваги – правда, за одним винятком. На південному мисі серед купи каміння нам трапився дерев’яний уламок, схожий на ніс каное. На ньому збереглися сліди різьблення, і капітан Гай запевняв, ніби розрізняє зображення черепахи, але я не помітив особливої схожості. Крім цього уламка, якщо то справді був уламок човна, ми не виявили жодних ознак того, що раніше тут коли-небудь ступала людська нога. Біля берега виднілися плавучі крижини – але їх було мало. Точні координати острівця, якому капітан Гай дав назву острів Беннета (на честь співвласника шхуни): 82° 50΄ південної широти, 42° 20΄ західної довготи.