Едґар По - Повість Артура Ґордона Піма з Нантукету

Ця подія вчинилася так нагло, що ми заледве вірили в її реальність і стояли далі над трупами мов би в якійсь отупілій задумі; але тут нас отямив звук віддалених вигуків. Очевидно було, що стріляння наше сполохало дикунів; що навряд чи ми зможем від них укритися. Щоб вибратись знов на скелю, треба було податись саме туди, де кричало; та коли б ми й спромоглись добратися до її основи, нам зроду б не вдалося здертися непомітно вгору. Становище наше згубне було безміри ― ми не знали, кудою бігти; аж тут один із підстрелених дикунів, що його ми вважали за мертвого, нагло скочив на ноги і кинувсь тікати. Недалеко він і одбіг, як ми зайняли йото і вже лагодились забити, коли Пітерс подав таку думку, щоб забрати його, тікавши, з собою — може він нам згодиться. Отже, ми потягли його, давши на здогад, що застрелимо, коли буде пручатись. За кільки хвилин він зовсім піддався і біг з нами поруч, поки ми пробивались крізь скелі до морського; берега.

Досі нерівний ґрунт, що ним ми мусили посуватись, заступав нам море, показуючи тільки переміжками; коли ми вперше широко його вгляділи, нам лишалося, мабуть, до нього ярдів двісті. Вступивши на рівний берег, на велике собі замішання, ми побачили величезну хмару тубільців, що вибігали з села і з усіх видимих куточків острова; вони летіли на нас, в крайній люті вимахуючи руками, завиваючи дикими звірми. Ми вже збирались були повернути назад, щоб заховатися у твердинях скелястого ґрунту, коли я наглядів носи двох кену ; вони виставали з-поза великої скелі, що вдалася далеко в воду. До них ми й пустилися скільки сили, а добігши, побачили, що сторожі коло них немає, а поклажі тільки три здорові ґалліпаґські черепахи та звичайний запас весел на шістдесят гребців. Ми враз зайняли одне кену і, загнавши на нього бранця, погнали геть у море, скільки було снаги.

Проте, одійшовши від берега не далі, як на п’ятдесят ярдів, ми вже настільки оправились від хвилювання, що догадались, якої оце допустилися прикрої похибки, лишивши дикунам у розпорядок друге кену — а вони під цей час були вже від берега не більше як на подвійній проти нас відстані і хутко зближалися, щоб пуститись за нами вдогін. Гаятись було ніяк. Ми ішли на одчай, але іншого способу не було. Виглядало непевне, чи виспієм ми, хоч би з найбільшим напруженням, дістатися вчасно назад, щоб не дати їм запосісти друге кену; але це була таки річ можлива. Коли б нам пощастило, ми цим могли врятувати себе, а не рішитися на цю спробу, означало віддатись на неминучий заріз.

Кену наше було однакове з корми і з носу; отже, замість повертати кругом, ми тільки взялися гребти у противний бік. Забачивши це, дикуни подвоїли і галас свій, і біг, наближаючись до нас з неймовірною хуткістю. Ми, одначе, гонили з усім завзяттям одчаю і дістались на спірний пункт в ту мить, як туди поспів лиш один із тубільців. Він дорого заплатив за свою надзвичайну спритність, бо, скоро дібравсь до берега, Пітерс стрелив йому просто в голову. Весь же гурт був у більшості кроків на двадцять чи тридцять од берега, коли ми прихватились до кену. Зразу ми думали потягти його на глибоке, поза досяг тубільців; та що воно надто міцно засіло в дні, а часу нам не було, Пітерс мушкетним прикладом, одним чи двома тяжкими ударами, висадив йому здоровий шмат із носу та з одного борта. Ми одвалили. В цей час двоє тубільців учепились уже за наш човен і так затялись не пускати його, аж ми мусили покінчити з ними, орудуючи ножами. Головний гурт дикунів, добравшись до розбитого кену, вибухнув диким, непомислимим ревом розчарування й лютости. Щиру правду кажу, по всьому, що ми лиш бачили від оцих негідників, вони мені видались таким лицемірним, безчесним, мстивим і кровожерним плім’ям, що такого не знайдеш ніде по лиці землі. Річ ясна, що, потрапивши їм до рук, нам не було б од них жодної милости. Вони вже пустились були на безумну спробу гонитись за нами в розбитому кену, та побачивши, що це марна річ, розрядили свою лють новим рядом потворних вигуків, та й посунули в гори.

Таким чином, ми увільнилися від нагальної небезпеки, але становище наше лишалось однаково аж задосить сумним. Ми знали, що в дикунів отаких кену було всіх чотири, а того ще не відали (це нам потім сказав наш бранець), що двоє із них розлетілися у частки тоді, як зірвало «Джен Ґай». Отже, ми сподівалися, що за нами ще буде погоня, скоро ворог добереться кругом до бухти (це було звідси миль із три), де звичайно стояли човни. Боячись цієї погоні, ми чим-дуж силкувалися одійти від острова і хутко мчали водою, змусивши нашого бранця узятися теж до весел. За яких півгодини, коли ми вже зробили п’ять чи шість миль на південь, з бухти виткнувся був численний гурт плотів та галяр, як видно, збираючись навздогін за нами. Але зразу, побачивши, що вже не переймуть нас, вони повернули назад.