Едґар По - Повість Артура Ґордона Піма з Нантукету

Шість чи сім день по тому ми лишались у своїй схованці на горі, виходивши тільки часом — і з великою обережністю — по воду та по горіхи. Ми зробили собі на площадці такий мов би дашок, улаштувавши під ним із сухого листя постіль та поклавші три великі пласкі камені — це було заразом і вогнище, і стіл. Вогонь ми легко собі здобули, розтиравши два дерев’яні цурпалки, один м’який, другий твердіший. Птиця, що її ми заполювали в таку слушну пору, як виявилось, була на смак дуже добра, хоч трохи й цупка. Це не була океанська птиця, а рід чаплі, з блискучим, чорним, красивим пером та малими проти тіла крилами. Згодом ми бачили близько від яру ще три подібні птахи — вони, видно, шукали нашого бранця; та що вони ні разу не сіли на землю, то й не було нагоди вловити їх.

Поки була в нас ця птиця, ми нічим не журилися в нашім становищі, але вона таки вся до решти вийшла і ми конче мусили пошукати кругом якої харчи. Горіхи не могли задовольнити наших голодних жаданнів, ще й страшенні кольки заходили од них у животі, а наївшись багато, сильно боліли голови. Ми бачили близько морського берега, на схід від нашої нори, кільки великих черепах і, очевидно, могли б легко вловити їх, коли б була змога приступитися так, щоб не побачили острів’яни. Отже, ми вирішили, що треба попробувати зійти якось з гори.

Ми почали спускатись південним схилом, де ніби найменше було труднощів, але не пройшли ще й сотні ярдів (так ми були й передбачали, дивившися з вершини), як шлях нам геть перетяла віднога того яру, де загинули наші товариші. Тоді ми пустилися понад нею і так пройшли із чверть милі, аж тут знову спинила нас глибочезна прірва; не мігши посуватися далі над цією відногою, ми мусили повертати назад уздовж головного яру.

Тепер ми рушили навпаки, на схід, але наслідок вийшов достоту той самий. З годину ми дерлись горами, рискуючи власними в’язами, і нарешті побачили тільки, що спустилися у просторий чорно-гранітний колодязь, на споді вистелений дрібними пісками — а єдиний звідси вихід, це була та стримчаста стежечка, що нею ми сходили вниз. Знову з гіркою бідою ми вибрались цією стежкою наверх і пустились тепер уздовж північного краю гори. Тут ми мусили додержувати у своїх маневрах як-найбільшої обережности, бо найменша похибка могла нас виставити на повну видноту дикунам, що були в селі. Отже, ми посувались тут рачки, подеколи навіть мусили розтягатися по землі на весь зріст і переволікали своє тіло силою рук, хапаючись за кущі. Отаким обережним способом ми небагато й просунулись наперед, коли знову натрапили на провалля; глибиною своєю воно геть повершало оті передущі і провадило до головного яру. Так-то справдилися повнотою наші страхи — ми опинилися тут цілковито відтяті від якогось доступу до того долішнього світу. Знеможені вкрай тяжкими зусиллями, ми як-найскорше вернули до площадки і, простягшися на листвяному ложі, на кільки годин забулись міцним, солодким сном.

Кільки днів після цих неплідних розшуків ми все оглядали кожен клапоть землі на вершині, щоб знати, який вона має для нас пожиток. Ми побачили, що їстивного тут немає нічого, крім отих отруйних горіхів та буйної цинготної трави; вона тут поросла на малій ділянці, на півсотні квадратних футів, і мала невдовзі кінчитися. Скільки пригадую, це був день п’ятнадцятого лютого, коли в нас не лишилось жодного стебельця цієї трави, а горіхи ось-ось кінчались: ледве чи наше становище могло бути іще гіркіше . 9 Шістнадцятого ми вдруге кругом обійшли стіни нашої в’язниці, сподіваючись десь знайти шлях до виходу — але марне. Ми спускалися також у те провалля, де нас колись завалило, із слабою надією відшукати в кінці цього тунеля якийсь хід до головного яру. Але й у цім ми мусили розчаруватися — тільки й того, що надибали там і витягли нагору один мушкет.

Сімнадцятого ми вирішили докладніше оглядіти чорно-гранітне провалля, куди ми ото потрапили при першому розшукові. Ми пригадували, що в одну із розколин у стінах цього колодязя ми зазирнули побіжно, а тепер хотіли розслідити її усю — дарма що вже не мали жодної надії знайти тут якийсь отвір.

Нам не дуже трудно далося дістатись удруге на дно провалля, і на цей раз ми були настроєні досить спокійно, щоб уважно його роздивитись. Це була таки справді містина найдивнішого вигляду, який лиш можна собі уявити, і ми заледве могли повірити, що це чисто природний утвір. Весь колодязь, від східнього до західнього краю, мав довжини ярдів п’ятсот, коли брати усі вилучини, а відстань од сходу на захід по простій лінії була десь (мушу казати угадкою, бо в нас не було жодних способів зміряти точно) не більше як сорок чи п’ятдесят ярдів. На першому переході, углиб провалля, себ-то, сказати, футів на сто униз од вершини гори, стіни його мало були подібні одна до одної і, видно, ніколи не сполучалися між собою, бо поверхня однієї стіни була з мильного каменю, а друга — мергелева, поцяткована якоюсь металічною породою. Пересічна відстань між стінами становила тут, мабуть, футів шість, але ніякої правильности утворення наче не виявлялось. Зате далі поза відзначену глибину проміжок поміж стінами зразу спадався, і вони починали тягтись паралельно, хоч на деяку відстань углиб іще зберігали різність поверхні та матеріялу. Іще далі, на п’ятдесят футів від дна, заходила цілковита правильність утворення. Стіни тут достоту були між собою подібні і матеріялом, і кольором, і напрямком поверхні, зложені із блискучого чорного граніту, а відстань між ними, у всіх протилежних точках, становила точнісінько двадцять ярдів. Точну форму провалля найкраще зрозуміти з дальшого рисунку, зробленого на місці, бо я мав, на щастя, з собою олівець та записну книжку. В дальших пригодах я дуже пильно оберігав їх, і саме їм завдячую пам’ять про численні предмети, що інакше мали б геть одлетіти з моєї пам’яти.