Рафаэль Сабатини - Хроніка капітана Блада

Проте застереження мадемуазель д'Ожерон не дуже занепокоїло капітана Блада. Що К'юзак палає жадобою помсти, він легко міг повірити. Але щоб К'юзак здійснив свою погрозу тут, на Тортузі — це здавалось неймовірним: він був боягузом і навряд чи міг наважитись на такий необережний і небезпечний для себе вчинок.

Капітан Блад швидко пішов вулицею. Западала м'яка, тепла ніч. Ось уже й освітлена вогнями де Руа де Франс. І коли він уже ступив на цю безлюдну тепер вулицю, з провулка праворуч з'явилась якась тінь, щоб перестріти його.

Блад уповільнив ходу і приготувався захищатись, як раптом побачив, що перед ним жінка, і він почув своє ім'я, неголосно вимовлене жіночим голосом:

— Капітане Блад!

Він зупинився. Жінка підійшла ближче і тамуючи подих квапливо заговорила:

— Я бачила, як ви йшли тут дві години тому, але було ще видко, і я не наважилась звернутися до вас у всіх на очах. Чекала, поки ви будете повертатись. Не йдіть далі, капітане, — там на вас чекає небезпека, чекає смерть!

Спантеличений, він нарешті впізнав її, і перед його внутрішнім зором виникла сцена, що розігралась тиждень тому в таверні «У французького короля». Двоє п'яних негідників зчинили сварку через жінку — жалюгідний людський уламок, викинутий з Європи на береги Нового Світу, нещасне створіння, ще не зовсім позбавлене деякої принадності, але змучене, змарніле й брудне, як і її колись гарне вбрання. Ця жінка спробувала була втрутитись у сварку, до якої сама спричинилась, але один з її залицяльників відважив їй добрячого ляпаса, і тоді Блад, у запалі рицарського гніву, збив нападника з ніг, а жінку вивів з таверни.

— Вони сидять отам у засідці й чекають на вас, — казала жінка. — Вони хочуть вас убити.

— Хто — вони? — спитав Блад, відразу згадавши застереження мадемуазель д'Ожерон.

— Їх там два десятки. І якщо вони дізнаються… якщо вони побачать, як я розмовляю з вами… мені сьогодні ж переріжуть горло.

Вона полохливо озиралась на всі боки, вдивляючись у темряву, голос її тремтів від страху. Раптом, немов чогось вжахнувшись, вона хрипко вигукнула:

— Та не стійте тут! Ходімо зі мною, я сховаю вас до ранку в безпечному місці. Потім ви повернетесь на свій корабель і добре зробите, якщо будете весь час на борту, чи хоч виходитимете на берег не сам, а з товаришами. Ходімо! — закінчила вона і вхопила Блада за рукав.

— Та стривай же! Стривай! — відповів він, опираючись. — Куди це ти мене тягнеш?

— О, хіба не байдуже, коли я вас рятую? — Вона щосили тягла його за собою. — Ви були ласкаві до мене, і я не можу залишити вас тут, щоб вас убили. А нас обох заріжуть, якщо ви не підете зі мною!

Піддавшись нарешті на її умовляння — не менше заради її безпеки, ніж своєї власної, Блад дозволив їй повести його з широкої вулиці у провулок, звідки вона вибігла перестріти його. Провулок був вузький, з одного-його боку стояли маленькі одноповерхові будиночки, здебільшого збиті з дощок, з другого тягнувся частокіл уздовж чиєїсь плантації.

Біля другого будиночка жінка зупинилась. Низькі двері були розчинені навстіж, середину кімнати тьмяно освітлювала мідна олійна лампа, що стояла на столі.

— Заходьте, — попросила жінка тремтячим шепотом. До кімнати вело дві сходинки, бо підлога була нижче рівня вулиці. Капітан Блад спустився по цих сходинках і ввійшов у кімнату. В ній смерділо тютюном і густим чадом олійної лампи. Жінка ввійшла слідом за ним і зачинила двері. І потім, перш ніж капітан Блад устиг роздивитись довкола в цій тьмяно освітленій кімнаті, ззаду по потилиці його щосили вдарили чимось важким, і хоч він не втратив свідомості, але в голові йому добряче запаморочилося, ноги підігнулись, і він упав на брудну долівку.

Тієї ж миті почувся пронизливий жіночий вереск, що раптом урвався і перейшов у якесь придушене булькотіння, потім враз запала тиша.

Блискавично, перш ніж капітан Блад устиг поворухнутись, щоб звестись на ноги, і навіть перш ніж він зміг отямитись від цієї прикрої несподіванки, чиїсь вправні дужі руки вже зробили своє діло: сирицевим реміняччям йому було зв'язано біля кісточок ноги, руки заломлено за спину. Потім його перевернули горілиць, підняли, посадили на стілець і прив'язали до його спинки.

Над ним схилився приземкуватий кремезний, схожий на мавпу чолов'яга з довгим тулубом на коротких ногах. Рукави його голубої сорочки було закачано на величезних, м'язистих волосатих руках аж до ліктів. На широкому, майже пласкому й жовтому, як у мулата, обличчі люто поблискували маленькі чорні очиці. Червона у синю смужку хустка, пов'язана на голові, зовсім ховала волосся, у великих вухах висіли важкі золоті кільця.