Нікколо Макіавеллі - Про військове мистецтво

Якщо король не вживає заходів для того, щоб піхотинці його війська після укладення миру охоче поверталися додому і знову ставали до своєї роботи, він неминуче загине. Найнебезпечніша піхота – це та, що складається з людей, які живуть війною, ніби ремеслом, бо ти змушений або вічно воювати, або вічно їм платити, або вічно боятися повалення з престолу. Завжди воювати неможливо, вічно платити не можна – мимоволі залишається жити в постійному страху.

Поки в моїх римлянах ще жила мудрість і громадянська доблесть, вони, як я вже говорив, ніколи не дозволяли своїм громадянам дивитися на військову справу як на ремесло, хоча могли платити скільки завгодно, бо весь час воювали. Римляни прагнули уникнути небезпек безперервного перебування громадян у війську. Та оскільки часи змінювалися, вони стали поступово замінювати новими людьми тих, хто вже відслужив свій термін, тож протягом п’ятнадцяти років легіон оновлювався повністю. Таким чином, до війська набиралися люди в розквіті сил, тобто від вісімнадцяти до тридцятип’ятирічного віку, коли ноги, руки і очі людини однаково сильні. Римляни чекали того, щоб ослабла фортеця воїнів і посилилася їхня хитрість, як це сталося пізніше, за часів загального падіння моралі.

Октавіан, а за ним Тиберій вже думали більше про власну могутність, ніж про суспільне благо; тому, щоб їм легше було панувати самим, вони почали роззброювати римський народ і тримали на кордонах імперії одні й ті ж легіони. Однак їм здавалося, що для приборкання римського народу і сенату цього мало, і оn з’являється нове військо, яке отримало назву преторіанців. Це військо завжди стояло біля самих стін Рима і було ніби фортецею, що височіла над містом. Тоді й почали охоче дозволяти солдатам цих військ перетворювати військову службу в ремесло, – і наслідки цього позначилися негайно: знахабнілі солдати стали загрозою сенату і небезпекою для імператорів; багато кого з них було вбито безсоромними преторіанцями, які зводили і скидали з престолу кого їм було завгодно. Траплялося, що в один і той самий час з’являлося кілька імператорів, проголошених різними частинами військ.

Такий порядок призвів насамперед до розподілу, а потім і до загибелі імперії. Тому, якщо король хоче безпеки, він повинен складати свої піхотні війська з таких людей, які при оголошенні війни йдуть на неї охоче з любові до нього, а після укладення миру ще охочіше повертаються до своїх домівок. Він цього завжди досягне, якщо буде брати до війська солдат, які вміють годуватися не війною, а іншими ремеслами. Тому, коли настає мир, король повинен подбати про те, щоб князі повернулися до справи управління своїми васалами, дворяни – до хазяйнування в своїх володіннях, піхотні солдати – до звичайних занять, і взагалі домогтися того, щоб всі вони охоче бралися за зброю в ім’я миру, а не намагалися порушити мир в ім’я війни.

КОЗІМО. Ваше міркування видається мені дуже глибоким, але я продовжую коливатися, оскільки ваші слова майже протилежні всьому, про що я думав досі. Я бачу навколо себе безліч синьйорів і дворян, яким знання військової справи дозволяє існувати під час миру, наприклад, таких, як ви, які перебувають на службі у князів і міст; я знаю також, що майже вся важка кіннота продовжує отримувати свою платню, а піхота залишається на службі для охорони міст і фортець; тому мені здається, що під час миру кожному знайдеться місце.

ФАБРІЦІО. Мені здається, ви навряд чи самі впевнені в тому, що будь-який солдат знайде собі місце в мирний час. Якби навіть не було інших доказів, можна було б задовольнитися, вказавши, що чисельність солдатів, які залишаються на службі в місцях, названих вами, дуже невелика: хіба є хоч яка-небудь відповідність між кількістю піхоти, необхідної на війні, і кількістю її у час миру? Адже гарнізон мирного часу у фортецях і містах повинен бути принаймні подвоєний під час війни; сюди варто додати велику кількість польових військ, які в мирний час розпускаються.

Що стосується війська, яке охороняє уряд, то приклад папи Юлія II і вашої республіки наочно продемонстрував, наскільки страшними є солдати, які не бажають вчитися ніякому ремеслу, крім війни; адже зухвалість цих воїнів змусила вас відмовитися від їхніх послуг і замінити їх швейцарцями – людьми, котрі народилися і виховані в повазі до законів і покликані громадами за всіма правилами справжнього набору. Тому не кажіть більше, що для кожного знайдеться місце під час миру.