Андрій Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

Чоловіка з розбитим черепом, який лежав перед ним мервим обличчям догори, він бачив уперше.

Лице вже помили.

За життя Юліуш Яблонський був доволі привабливим мужчиною. Був не гарненьким, кидалася в очі передусім зріла, чоловіча краса. В рисах проглядалося щось грубувате, навіть трошки брутальне. Сумніву не лишалося – Клим бачив перед собою воїна, який загинув у бою.

– Чим його?

– Твердим тупим предметом. Не здивуюся, якщо звичайною каменюкою.

– А хіба…

– Ні, – відрубав пан Томаш. – Знаряддя вбивства поруч із тілом не знайшли. Обшукали ретельно, повірте мені.

– Вбивця забрав камінь із собою.

Знизавши плечима, Клим узявся за краї простирадла, потягнув його нижче.

– Для чого вам бачити пана офіцера голим? – підозріло запитав пан Томаш, а потім стиснув правицю Кошового, зупиняючи.

– Хочу глянути, чи є інші рани на тілі.

– Ви не судовий лікар, – відрізав поліцейський. – Дякуйте панові Віхурі вже за дозвіл подивитися на тіло. Не знаю, для чого то вам треба й знати не хочу.

– Я поясню, – спокійно відповів Клим, але простирадло пустив, став до мерця боком. – Мені важливо знати обставини його загибелі. Судячи з ран на голові, його вдарили отак, коли вбивця дивився жертві просто в очі, – піднявши стиснуту в кулак правицю, він різко замахнувся і зімітував удар. – Чому офіцер дозволив напасти на себе? Його не застали зненацька, інакше били б ззаду чи бодай збоку. Яблонський знав нападника, вів із ним якусь розмову й не чекав від нього атаки. Якщо була бійка, на тілі можуть знайтися інші сліди. Синці, забої тощо.

– А вам що від того? – правив своє пан Томаш.

Глянувши спершу в бік мовчазного санітара, потім – на Віхуру, котрий теж поки не втручався в розмову, Клим зітхнув.

– Ви чудово знаєте, що привело мене сюди. Уже весь Львів гуде – українці вбили поляка. Давайте не будемо зараз дискутувати довкола того, що пан Яблонський міг мати серед, припустімо, українських січових стрільців доброго товариша…

– Так і є, – перервав поліцейський.

– Мені шкода, але – так і є, – легко погодився Кошовий. – Але в цьому разі, погодьтеся, важко уявити ситуацію, коли в парку зустрілися двоє запеклих ворогів і польський офіцер не подбав про власну безпеку.

– До чого…

– До того! – тепер перервав уже Клим, потроху заводячись, і вигук луною відбився від склепіння. – Зненацька напасти на себе Яблонський би не дозволив. Отже, його могли не відразу отак ударити. Спочатку сварка, потім – бійка. Його збивають з ніг, супротивники якийсь час борються. Нарешті ворог на короткий час перемагає, бере камінь чи інший важкий предмет, б’є офіцера по черепу, розвалюючи його. Переконливо?

– Цілком. Але ви переконуєте не себе, а мене, – пан Томаш, не стримався, скосував на Віхуру, той теж кивнув, і поліцейський, підбадьорений схваленням старшого шанованого колеги, повів далі: – Якщо знайдете синці на тілі, вони будуть вагомим аргументом на користь вашого припущення. Мовляв, жертва не чекала нападу. Зустрілася в парку з тим, кому довіряла чи бодай не бачила від того типчика небезпеки. Українцеві поляк не довіряє під нинішній час доби. Висновок – вбивцею не міг бути українець. Ви ж до того ведете, пане Кошовий.

– Думки читаєте.

– Не думки. Бачу вас наскрізь.

Віхура кашлянув.

– Панове, давайте не починати подібних дискусій у морзі, при санітарах, біля мерця. Пане Томаш, пан адвокат чудово знає мою думку з приводу всього, що відбувається. Я не на його боці й переконаний: сутички між українцями та поляками сьогодні мають як місце, так і підстави для виникнення. Проте, – він витримав коротку паузу й перевів погляд на поліцейського, – як людина з досвідом роботи саме в кримінальній поліції, я не готовий приймати за єдину правильну версію написане в газетах. Тим більше, що в публікаціях не називається конкретний вбивця.

– Він і не міг бути названий, пане Віхуро! – мовив пан Томаш. – Встановити його має слідство й назвати суд на підставі зібраних доказів. Але яке зараз слідство! Тим більше – який суд, крім самосуду?

– Де ви бачили, щоб у Львові когось лінчували?

– До цього все йде! – тепер він говорив, мов на мітингу. – Поліція паралізована! Я не можу ходити вулицями у формі, бо можу нарватися на криве слово якогось вашого стрільця, котрі самі носять однострої відкрито! Виглядає, вони готують державний переворот! Збройне повстання, і ви до того причетні, пане Кошовий.

Рука Віхури лягла на плече поліцейського.