Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Коли сварите мене, не забувайте нагадувати, хто я. Курва.

– Ви не даєте про це забути ані на мить… Пані.

Вона зітхнула, що цілком могло означати капітуляцію.

– Запитуйте вже… пане.

Клим перевів подих.

– Отже, ви були подругою Анни, яку вбили тут, на Городоцькій. Газети, які ви старанно читаєте, назвали вашу коліжанку останньою жертвою Різника. Мене цікавить Анна.

– Ми не дружили, – відрубала Пані. – Серед курвів не часто зустрінеш подруг. Клубок гаддя, ось як це зветься.

– Але мені відомо, що між вами склалися приязні стосунки.

– То інша справа. Познайомились у поліції, випадково опинилися на вокзалі в один день і час. Приїхали до Львова на заробітки перед святами.

– З одного міста?

– Я – зі Станіслава, вона – з Чернівців.

– За що вас затримала поліція?

– Не лише нас. Гребли всіх курвів. Не лише правдивих, навіть схожих із вигляду. Вже потім дізналися: котрась підпоїла та пограбувала депутата, і не абиякого, із самого Відня. Мав при собі, крім грошей, важливі папери, презенти дружині. Пішло все, навіть верхній одяг. Оклигав у дранті поруч саме з вокзалом. Ну й почалося.

Ніби правду казала. Клим чув цю історію від Басі, звучала, мов непристойний анекдот.

– То ви опинилися не в той час та не в тому місці.

– Так. Довелося ночувати за ґратами. Але на ранок всіх відпустили. За той час ми познайомилися з Анною ближче. Вирішили поки триматися разом.

– Чому?

Пані по-кролячому пожувала губами.

– Насправді то було моє рішення. Анна виявилася старшою. Я завжди тримаюся тих, хто бував у бувальцях. До того ж я у Львові вперше, Анна знала місцеві порядки.

– Хіба вони якісь особливі?

– У кожному місті є своя морока, – кивнула жінка. – Та вас же не це цікавить.

Кошовий кивнув.

– Гаразд, ближче до справ. Ви попервах наймали одне помешкання на двох, я правильно зрозумів?

– Так. Кожна знала – то є тимчасово, ненадовго. Не дуже зручно: поки одна з клієнтом, інша гуляє. Хіба пан повезе кудись до себе. Сталося, як гадалося. Ми розійшлися, хоч не сварилися.

Далі треба питати обережніше.

– Наскільки відвертою була з вами Анна?

– Яку відвертість пан має на увазі?

– Чи розповідала про своє життя.

– Наші історії, пане, майже однакові. Нема про що особливо говорити.

– Можливо, Анна мала якісь цікаві чи незвичайні зустрічі тут, у Львові?

Клим не хотів питати в лоб, називаючи повії прізвище Магди.

– Та де ті незвичайні зустрічі… Чоловіки всі однакові, нічого незвичного від них не чекаєш. Хоча… – вона ледь примружила очі, Кошовий напружився. – Знаєте, Анна побачила тут давню знайому. Так і сказала: давню знайому, про існування якої навіть встигла забути.

– Жінку? З… – він старанно добирав слово, – з ваших ?

– Чому? – подив був щирим. – Порядна світська дама, аристократка. Я навіть здивувалася, що в такої може бути спільного з Анною. На що Анна зробила круглі очі, напустила туману, як вона це вміла, й протягнула так загадково: мовляв, не уявляєш навіть, як багато в нас спільних спогадів.

Усе ставало на місця. Ситуація вималювалась до прикрого банальна. Але тим страшнішою виглядала в своїй простоті.

– Анна назвала якось ту жінку?

– Ядвігою. Ядзя.

– Прізвище?

– Просто Ядзя.

– Де вони зустрілися?

Брови Пані смикнулися вгору.

– Хіба я сказала, що вони зустрічалися?

– Анна побачила давню знайому. Це ж ваші слова.

– Так, мої. Анна справді побачила ту Ядзю в лікарні.

– У лікарні?

– Що дивує пана? Навідуватися до лікаря – наш обов’язок. Без цього нас у кращому випадку видворять за межі Львова, у гіршому – заарештують та обдеруть штрафами. Ми мусимо ставати на облік та обстежуватися. Чим частіше, тим краще. Та знайома, яку побачила Анна, приходила до хворих із благодійницькою місією.

Віко сіпнулося сильніше.

Магда.

Останнім сумнівам край. Кошовий мав надію: вони говорять про якусь іншу особу. Але Ядвіга, давня знайома повії Анни – це Магда Богданович.

– Отже, приятельки не зустрічалися?

– Не знаю, – Пані знизала плечима. – Анна того дня повернулася від лікаря зовсім іншою людиною. Ніби підмінили. Почала швидко збиратися, нічого мені не пояснивши. Лише натякаючи на нове життя, яке допоможе почати Ядвіга. Розказала, як дочекалася її біля лікарні, непомітно простежила, дізналася, де Ядзя мешкає.

– Де?

– Згадувала готель «Жорж». Я ще здивувалася: така файна пані, а чомусь не має власного помешкання.

– Тобто Анна лише збиралася зустрітися з Ядвігою?