Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Так. Мене звати…

– Мені до шмиги, як вас звати, – вона чи навмисне грубіянила, чи це звична для неї манера спілкування з чоловіками. – Люди, які приходили, застерегли від зайвої цікавості. Й непотрібних питань.

– Я сам хочу назватися вам.

– Пусте, – буркнула вона. – Не хочу. Волію взагалі менше знати.

– Вас хтось налякав?

– Життя. Маю роботу: лягати он туди, – кивнула на ліжко, – розсувати ноги, повертатися, як того зажадає клієнт, кричати або мовчати, теж від побажань залежить. Хочу заробити стільки, щоб можна було забратися звідси геть. Знайти маленький будиночок у провінції. Одружитися з учителем чи інженером.

– Чому саме з кимось із них?

– Бо інші всі ходять сюди, до мене. Набачилася всякого. Плекаю надію й мрію, що вчитель та інженер – люди порядні. Вони, до всього, ще й шановані. Мають добрі заробітки.

– Вони ж до вас сюди не ходять, – Кошовий не стримав іронії. – Звідки знаєте про статки?

– Не дурна, – відрізала жінка. – Читаю газети. Цікавлюся життям кругом себе. Воно не обмежується ось цими апартаментами, – вона обвела помешкання рукою, так само вигнувши губи в іронічній посмішці. – Мушу готувати себе до іншого, ширшого, ніж моє ложе, світу. Та й навідував мене кілька разів один професор. Поки кальсони не зніме – соромиться, сопе, червоніє. Щойно сама ледь не силою стягну – зовсім інша людина. Ніби не професор, а студент. Як штани застебне – знову перетворення.

– Цікаво мислите. Образно.

– А ви думали, ми тут неписьменні хіврі? – тепер в очах жінки коротко блиснув недобрий вогник. – Думаєте так, думаєте, не треба виправдань, – відмахнулася вона. – Отже, професор. Після всього рот не закривається. Ніби лекцію читає. Я лежу, слухаю, мудрі речі говорить чоловік. Про нове століття, про кінець тисячоліття, про виклики, які приймуть тільки розумні освічені люди. Про різний там прогрес, хоч тут не все розумію. Та досить одного: вчитель – вчитиме, інженер – працюватиме для прогресу. Вони – люди майбутнього. Про майбутнє треба дбати вже зараз.

– Ви не все вірно зрозуміли, – мовив Клим. – Але ваша думка цінна тим, що вона – ваша, пані… Даруйте, ви не назвалися.

– Яка вам різниця?

– Треба ж якось до вас звертатися.

– Та пощо? Поговоримо й підете собі. Хіба, – жінка награно підморгнула, – пан захоче на десерт із пані побавитись. Не пошкодуєте. Ніхто не жалівся.

– Я заручений.

– До мене ходять майже всі одружені. Батьки сімейств, що по неділях стоять у церкві, хрестять лоби, женуть гріховні думки й спогади. Не соромтеся, Бог пробачить. Це лише моя робота. Ваша наречена варить вам каву?

– Так, – бовкнув Кошовий, для чогось додавши: – Ще вчиться пекти струдлі.

– Але ж вона не ображається, якщо ви, пане, вип’єте каву зі струдлем десь-інде. Чи відтоді, як ваша пані подала вам каву вперше, вам заборонено пити таку саму в кав’ярні чи ресторані? Чи, може, в інших місцях кава не така смачна? Погодьтеся, є заклади, де готують краще, ніж удома.

– Згоден, – сухо відповів Клим. – Що з того?

– Любощі, паночку, така сама кава. Нікому не належать. Деінде часто смакує ліпше. Хоч і повертаєтесь додому. Інакші смаки. Нова атмосфера. Нові враження, – вона знову підморгнула.

Кошовий зробив зусилля, ковтаючи невидиму глевку грудку.

– Я не для цього прийшов. Гаразд, зватиму вас Пані. Давайте перейдемо до справ.

Жінка витримала погляд, знову криво всміхнулася, присіла на край ліжка.

– Кажіть. Ви поговорити прийшли. Мій час чогось коштує.

– Хіба вам веліли брати з мене гроші за розмову?

– Можете йти скаржитись, як не можете тут і тепер дати собі ради.

Клим витягнув портмоне, легенько ляснув ним по розкритій долоні.

– Я все зрозумів, Пані. Проте гроші ви отримуєте за роботу.

– І за витрачений час, – нагадала вона. – Година коштує дорожче, ніж пів. Ніч вартує більше за годину. Мені платять уперед.

– Не за розмову, – відрізав Кошовий, якого вже почала відверто дратувати співрозмовниця. – Хочу почути те, задля чого витрачаю на вас час та гроші.

– Я ще не бачила ані корони.

Віко сіпнулося.

Досить.

– Припиніть негайно! – гаркнув він, тупнувши ногою. – Тримайте гонор при собі! Продавайте його разом із любощами! Я не з тих, кому таке подобається! Будете відповідати – матимете гонорар! Суму я визначу сам, вона залежить від цінності почутого від вас! Все! – Нога знову тупнула, тепер сильніше, навіть трошки забилася.

Жінка розправила плечі, випнула груди, витримала гнів гостя на диво спокійно, хіба вираз обличчя невловимо помінявся, тінь презирства змінилася діловим інтересом.