Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Ага, були ж на місці вбивства Лукана! І ховаєтесь…

– Тепер не варто. Якщо мої зізнання допоможуть взяти вас у лещата.

– На біса брати мене у лещата?

Клим промовчав. Відповіді ще не придумав. Йому просто кортіло завдати цинічному писаці хоч якоїсь шкоди. Та Навроцький справді мав чималий досвід: ніби прочитав думки.

– Пане Кошовий, вам кортить потягти мене до криміналу? Я та мої підходи до життя вам не до смаку? Та хіба ви кращий за мене? Не розумієте? Ви ж недарма взялися захищати Луку Різника! Маєте розголос, стали зіркою, набули ваги й авторитету. Теж своєрідний капітал. Ми заробляємо на людському горі, як можемо, – він театрально розвів руками. – Але вас, по очах бачу, розуміння цього не зупинить.

Щоки палали, немов Климові надавали ляпасів. Він не мав, чим відповісти.

– Пропоную угоду, – вів далі Навроцький. – Мені невигідно, аби кримінальна поліція почала вивчати мене, мої минулі дні й ночі. Я взагалі намагаюся не привертати до себе надмірної уваги. Я – це те, що я пишу, пане Кошовий. Тому – давайте домовлятися.

– Нема про що, – вичавив Клим, тут же спитавши: – Власне, про що домовлятися?

– Ми з вами забуваємо про нашу прикру зустріч та розмову. За бажанням можемо спілкуватися далі. Не заперечуватиму, ви мені цікаві. Та поліцією ви мене не цькуєте. Навзаєм ділюся з вами відомостями про четверту жертву Різника, назвемо його так.

– Анну? – уточнив Кошовий.

– Так вона себе називала. Вона зацікавила мене окремо, незалежно від жахіть на Городоцькій.

– Чим саме?

– У мене є знайомі серед курвів. Просто знайомі, не думайте. Інформатори, як у поліцаїв. Навідувався до них, коли писав про чергову жертву, Юстину.

– Наймолодшу.

– Ви все знаєте, – скривив Навроцький кутик рота. – Так, вік мав стати вишенькою, родзинкою, іншою смакотою мого репортажу.

– Ви присмачили.

– Отож. Так само вигадка. Хіба я мало бачив молоденьких повій чи чув про них? Не про неї мова, пане Кошовий. Завітав у той час на Городоцьку, вирішили прогулятися під ручку зі знайомою. Іноді з курвами можна просто шпацерувати.

– Здалеку заходите, пане Навроцький.

– Уже близько. Приятелька показала мені на вулиці ту дівчину, Анну. Нічого особливого. Без задньої думки. Мовляв, ось іще одна провінціалка приїхала на заробітки перед святами. Маю гарну зорову пам’ять, пане Кошовий. Тому впізнав її, побачивши за два дні. Спитайте, де.

Клим зітхнув, приймаючи чужі правила гри.

– Де?

– У вестибюлі «Жоржа». Мені там призначили зустріч того дня, і я здивувався, вгледівши Анну.

– Вас дивує повія, яка прийшла в готель?

Навроцький посміхнувся, тепер уже – поблажливо, мов до нерозумної дитини.

– Ох, пане Кошовий… «Жорж» має біля себе свій неофіційний штат дівчат, постійних, перевірених, котрі обслуговують лише пожильців. Не лише чоловіків, до речі, така пікантна деталь…

– А без деталей? – Климові починало все це набридати.

– У Анни не той статус. Вона людина випадкова. Якби прийшла в готель працювати, її б звідти виперли й надовго закрили шлях як не до Львова, то до міського центру. Хай собі обслуговує службовців, клерків, робітників чи батярів. Анна мала у «Жоржі» приватну зустріч, пане Кошовий. До неї вийшла Магда Богданович, знаєте таку?

Клим укляк.

– Та знаєте, знаєте! – реготнув Навроцький. – Пані Магда не була в захваті від візиту. Мені довелося хутко закритися газетою, аби вона мене не впізнала. Я ж відома особа, хочете ви того чи ні. Пані Богданович щось коротко сказала Анні, взяла під руку, ледь не силою поволокла до себе в апартаменти.

– Що з того?

– Нічого особливого. Анну вбили ще через три дні. Перерізали горло. Після її зустрічі з Магдою Богданович. Ваша приятелька хоч словом обмовилася про знайомство з четвертою жертвою Різника? Теж думаю, що ні. То як, домовляємося? Укладаємо угоду? По очах бачу – все буде люкс…

Клим після одруження не хотів мати багато таємниць від Басі.

Чого зарікатися – критичні ситуації в його подальшому житті напевне далі траплятимуться. Світ довкола неспокійний. Від війни, мабуть, утримається, бо вона зруйнує за раз усі досягнення відносно спокійного й стабільного десятиліття. Хіба причинні й крикливиці з Кульпаркова можуть її кликати, лякаючи забобонних та не відповідаючи за свої слова. Проте суспільство завжди в неспокої й напрузі. Всякий адвокат, опиняючись усередині чужих конфліктів, мимоволі наражає себе на неприємності. Доведеться дозволяти собі кроки й вчинки, про які вдома за столом, особливо – з дітьми, які неодмінно будуть, краще не згадувати.