Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Мені це знайомо, – не стрималася Естер.

– Прошу дуже, у вас зовсім інші труднощі, Богу дякувати, – відмахнувся Кошовий. – Зараз не скажу вам напевне, кого, коли й де запитав про щось, що могло видатися небезпечним. Дізнавшись про наглу смерть Луки, остаточно переконався: напад на мене якось пов’язаний із моїми, тобто нашими із Шацьким, пошуками. Але, пані Естер… Ви вже звідки про це знаєте? В газетах нічого нема.

– Ви читаєте не ті газети, – відрізала Естер, помітно обурена недовірою. – Вже вдень на Краківському базарі тільки про ці страхіття й говорили. Кому не вірили, ті посилалися на свіжу публікацію пана Навроцького. Той може конкурувати з моїм Шацьким, коли йдеться про те, хто скорше дізнається нову львівську пльотку.

Сіпнулося віко.

Сильно.

– Чекайте – Навроцький? Януш Навроцький?

– Отож, – долучився нарешті до розмови Йозеф. – Я казав вам про нього, чи забули?

Звісно, Кошовий не забув.

Тепер треба чимшвидше дізнатися, звідки про вбивство Луки Різника відомо особі, котра знати цього не повинна.

Досвід сищика-аматора підказував: пані Естер варто слухати й чути.

У не надто великій Климовій практиці особистого втручання в кримінальні історії ці роздуми дружини Шацького вголос завжди ставали вирішальними для успішного розв’язання загадки. Мудра львівська єврейка, сама того не бажаючи, з висоти свого життєвого досвіду всякий раз давала Кошовому непомітний сторонньому окові дороговказ. Естер Шацька говорила про речі, зовсім не пов’язані зі справою, в яку йому доводилося вплутуватися. Але саме її слова підказували Климові єдино вірний напрямок руху до фіналу.

Тож із Кракідалів до Личаківської він вирішив перейтися пішки, неквапом, аби обдумати почуте краще, зважити всі «за» та «проти», а головне – вирішити для себе, як слід краще підступитися до Януша Навроцького. У правоті пані Шацької він не сумнівався. Бо справді: нема нічого кращого для газетяра, якого годують сенсаційні публікації, як створити такий сюжет самому.

І першим опинитися на місці злочину.

Ним самим і скоєному.

Пройшовши по морозу під легеньким сніжком половину дороги й перетинаючи корзо, Кошовий остаточно склав у голові намисто з подій, на вбивчу послідовність яких дотепер ані він, ані хтось інший не звертав – чи не хотів звертати! – жодної уваги.

Отже, на вулиці Городоцькій вбивають першу повію з чотирьох. Чи бували такі випадки раніше? Напевне так. Навіть без напевне : у цьому нема жодних сумнівів.

Чого гріха таїти, раніше Кошовий навідувався в борделі. В інший спосіб помічник нотаря з платнею, яку покійний пан Штефко міг часом затримати, молодий здоровий мужчина, не міг вдовольнити природні чоловічі потреби. Завести постійну коханку Клим у перші роки свого львівського життя не міг собі дозволити. Стосунки з Басею стали першими серйозними за весь час. Та якби Кошовий не став такою собі місцевою знаменитістю, розкривши таємницю будинку з привидом на вулиці Валовій, навряд чи молоду акторку привабив скромний клерк із пошарпаного бюро. Звісно, тепер усе інакше, Бася справді любила його, й зовсім не за зрослий статус, він відповідав почуттями навзаєм.

Проте це зовсім не означало, що відтоді, як Клим забув дороги до міських лупанарів, дівчата, котрі продають себе, стали почуватися безпечніше. Обрана ними з доброї волі професія далі має ті самі ризики, загрожуючи не лише здоров’ю, а й життю. Кошовий намагався не ставати для котроїсь постійним клієнтом, бо справді мав звичку прив’язуватися до людей, а це – додаткові зобов’язання. Принаймні, так відчував сам Клим. Але зміна дівиць, хай не така часта, саме зараз дала йому ще одну несподівану підказку. Бо коханки на годину мінялися, та історії всі вони розповідали однакові. Незалежно одна від одної, а отже – не брехали.

На повій нападали завжди.

У всі часи трудівниці найдревнішого ремесла ризикували зустріти клієнта, котрий проявить свою чорну натуру й вдарить дівчину задля свого задоволення та проти її волі. Комусь цього виявиться замало, й він легко скалічить курву , зламавши руку, щелепу чи понівечивши лице. А може й убити, хоч у ліжку, хоч просто посеред вулиці, затягнувши в двір. Моторошні історії про лондонського Джека-Патрача [39] Джек-Патрач – псевдонім, присвоєний журналістами серійному вбивці, котрий діяв у Лондоні 1888 року, жорстоко вбиваючи повій. чули навіть у Києві. Передруковуючи британську сенсацію та додаючи до неї вигаданих із власної голови подробиць, газетні писаки ставали знаменитими, а самі газети з подібними публікаціями продавалися швидше й більшими накладами. Львів у своїй підвищеній цікавості до таких новин від Києва, а також – Варшави, Відня, Парижа, Лондона чи Санкт-Петербурга задніх не пас. Криваві злочини, особливо – оповідані з перших вуст, і якщо дізнаєшся їх за дверима своєї безпечної затишної оселі, не дають людям спокою.