Ч. Вільсон - Робін Гуд

Подали обід. Та ще який обід! На вустах зголоднілих чоловіків заграли радісні посмішки. Перед обідом, як і годиться, послухали молитву ченця Тука. Потім Робін Гуд високо підніс свій келих і запросив гостей до обіду.

— Ну, браття, час розпочинати. Прошу, не соромтеся і пригощайтеся вволю. За нашого дорогого гостя, посланця його величності, за здоров'я нашого короля!

Гість з належною гідністю відповів на тост, і келих пішов кружляти під схвальні вигуки ватаги.

— За короля Річарда! — голосно виголошували розбійники, аж луна котилася лісом.

По обіді Робін мовив до гостя:

— Зараз ви побачите, чим ми займаємось і як живемо, аби потім змогли про все розповісти його величності королю.

Робін Гуд подав команду. Лісовики підвелись і приготувалися до стрільби з лука.

Розміри мішеней одразу вразили лицаря: вони були надто маленькі! Зокрема за мішень правив вінок із троянд, почеплений на палицю, яку встромили в землю на дальньому кінці галявини. Тому, хто не влучить в центр і зіб'є вінок, судилося мати справу з важким кулаком ченця Тука.

— Хо-хо!.. — зареготався лицар, бачачи, як його вчорашній приятель підвівся і, засукавши рукава, підготувався до виконання своїх обов'язків. — Слухай-но, друже, мабуть, ти і є чернець Тук!

— А хіба я колись заперечував це? — відповів Тук, не зовсім задоволений, що викрив себе. — Кара не забороняється церковними законами. Цим неслухняним вівцям від неї тільки користь.

Лицар нічого не відповів ченцеві, хоча у його блакитних очах раптом спалахнув загадковий вогник.

Змагання, нарешті, розпочались. Першим стріляв Давид із Донкастера. Він влучно пустив стрілу крізь вінок. За ним Алан Дейль, потім Маленький Джон і Стютлі, далі — Вілл Пурпуровий та всі інші. Від подиву у лицаря аж дух забило. Кожна стріла лягала просто в ціль. Та ось надійшла черга відомого нам мідника Мідла. Як на горожанина, він стріляв досить добре і досі не знав, що таке невдача. Однак цього разу щастя відвернулося від нього і він схибив. Стріла пролетіла на якийсь дюйм повз вінок.

— Іди-но сюди, голубе, — мовив йому Маленький Джон вкрадливим тоном. — Ченчик зараз висповідає тебе своїм кулачищем.

Мідник зіщулився так, ніби вже дістав ляща, і завагався, але Артур Бленд та Вілл Стютлі схопили його попід руки і силоміць потягли до призначеного судді. Здоровенний кулачище ченця Тука майнув у повітрі і аж прилип до вуха невдахи. Мідл уткнувся носом у землю і покотився по зеленій траві. Якби не кущ, то невідомо, де б він зупинився. Зачепившись за кущ і вистромивши голову з-поміж зелених віт, Мідл потер вухо і, блимаючи, звів до неба очі, ніби саме звідти впала на нього кара Божа.

Присутні голосно зареготали, а Чорний Лицар аж за боки брався. Від реготу в нього на очах виступили сльози.

За Мідлом зазнали поразки й інші. Але і вони не уникли кари. У Мідла навіть трохи відлягло від серця, коли він побачив, як один по одному на траву, мов груші, котилися його товариші. Дійшла черга і до Робін Гуда. Неквапливо він поклав на тятиву стрілу і ретельно прицілився. Але на лихо до стріли було погано припасоване перо, і вона, відхилившися вбік, збочила на цілих три пальці од вінка.

Рёв збудження покотився лісом, адже не часто бачиш, як хибить отаман. Робін Гуд у розпачі шпурнув лука на землю.

— Хай йому грець! Помітив, що погано припасоване перо, коли стріла вже зірвалася з тятиви.

Раптом, схопивши лука знову, він блискавично пустив одна за одною ще три стріли, і кожна з них пройшла крізь самий центр мішені.

— Сили небесні! — пробурмотів Чорний Лицар. — Ніколи ще мені не доводилось бачити такої стрілецької вправності.

Ватага гучно й щиро вітала успіх свого ватажка, проте це не завадило Віллу Пурпуровому підійти до Робін Гуда й сказати:

— Добре стріляєш, отамане! Але це не звільняє тебе від покарання за перший постріл. Отож підійди, будь ласка, і отримай свою частку.

— Ні, це несправедливо! — заперечив Робін. — Як член моєї ватаги наш шановний суддя не має права піднімати на мене руку. Краще ви, лицарю, як посланець короля, заступіть ченця Тука.

— Ні! — запротестував Тук. — Ти забуваєш, сину мій, що я представник церкви, а церква вища навіть за короля.

— Тільки не в Англії, — зауважив лицар владним голосом і, зводячись на ноги, додав: — Я виконаю твоє прохання, отамане.

— Це ми ще побачимо, шановний лицарю, — ревнув Тук. — Хіба, сер, я не казав тобі вчора, що ми ще подивимось, хто з нас двох більш гідний командувати? Зараз ми поміряємося силами і в такий спосіб вирішимо, кому з нас випадає карати Робін Гуда.