Ч. Вільсон - Робін Гуд

Чернець Тук перелякано звів руки до неба і прошепотів:

— Я побожна людина, лицарю, і зовсім не знаюся з ватагою якогось там Робін Гуда.

— Послухай лишень, я зовсім не збираюся його кривдити, — заспокійливо мовив лицар. — Але мені край треба поговорити з ним віч-на-віч.

— Коли так, то я зможу відвести тебе до його схованки, — сказав Тук, зметикувавши, що лицар буде доброю здобиччю для його друзів лісовиків. — Воно й справді, коли живеш у лісі, то не можеш не чути про цих розбійників, хоч моє діло — служити Богові.

— То що ж, ходімо, брате? — запропонував Чорний Лицар.

І вони, не гаючи часу, рушили до лісу. Лицар їхав верхи на коні, а Тук, похнюпивши голову, крокував поруч.

Ранок видався напрочуд ясний і світлий. Прозоре повітря було насичене солодкими ароматами осені, а свіжий вітерець п'янив серця запеклих мисливців. Природа, здавалось, тішилась та раділа усьому живому. Лицар, вдихнувши на повні груди свіжого повітря, раптом вигукнув у захваті:

— О! Хіба знайдеться десь краще місце для житла, ніж цей зелений ліс? Чи зможе зрівнятися з ним будь-яка столиця?

— Авжеж, не зможе, — відповів Тук, посміхаючись.

Він раптом відчув дружню близькість до цього славного незнайомця.

Не встигли вони від'їхати милі зо три від каплички, як попереду них розсунулися кущі, і шлях їм заступив добре зодягнений чоловік із каштановим кучерявим волоссям. Він простягнув руку і взяв коня лицаря за вуздечку.

Це був Робін Гуд. Він ще оддалік упізнав Тука й відразу ж розгадав його намір.

Тук удав, ніби бачить Робін Гуда вперше.

— Стій! — вигукнув Робін. — Сьогодні я вартовий на шляху і зупиняю всіх перехожих для перевірки.

— А яка це птиця наважилась затримувати мене? — спокійним голосом запитав його лицар. — Я ще ніколи не корився одній людині.

— Якщо так, то будуть ще й інші, — відповів Робін, ляснувши в долоні.

За мить з кущів вийшло до десятка дужих хлопців.

— Ми — володарі лісу, пане лицарю, — сказав Робін. — Оці зелені шати — наш дім. А живемо ми на ті мізерні подачки, які отримуємо іноді від святих отців та чуйних лицарів. За вами церква і закон, тому вам, звісно, не бракує золота. А нам? Нам; доводиться благати вас, щоб ви трохи поділилися своїми грошенятами.

— Та я, добродію, лише бідний чернець, — заблагав Тук. — Я їду в храм святого Дунстана, і, коли ваша ласка, дозвольте мені продовжувати путь.

— Побудете трохи з нами, — зауважив Робін Гуд, приховуючи посмішку. — Ми не станемо вас затримувати і скоро відпустимо.

Тоді озвався Чорний Лицар:

— Але ж ми посланці короля! Його величність теж тут неподалік і хотів би поговорити з Робін Гудом.

— Хай боронить Бог короля! — відповів Робін, знімаючи на знак пошани капелюха. — Хай йому щастить в усьому! Я — Робін Гуд, але я прокляв би того, хто наважився б повстати проти законної влади нашого володаря!

— Обережніше! — застеріг його Чорний Лицар. — Дивися, щоб часом не довелося проклясти самого себе.

— Ні, цього не буде, — одказав Робін. — Король ще не мав відданішого слуги, ніж я. Я ніколи й крихти не взяв у нього, хіба що забив кілька оленів, щоб не померти з голоду. Мої найлютіші вороги — це святі отці, барони та лицарі, що п'ють кров з нещасного люду. Та все ж я радий, — вів далі Робін, — що зустрів вас. Перш ніж поїхати звідси, ви будете моїм гостем, скуштуєте наших лісових страв.

— Але цікаво, яку суму ви призначите за своє пригощення? — поцікавився лицар. — Адже я чув, що ваші обіди надто дорогі.

— Ні, — перебив його Робін, махнувши рукою. — Ви — посланець короля, а тому нам байдуже, чи є у вашому гаманці гроші, чи ні.

— У мене є лише кілька золотих монет. За два тижні, що я пробув з королем і лордами в Ноттінгемі, добренько-таки витратився.

Робін Гуд узяв з рук лицаря гаманця й полічив гроші. Половину він віддав своїм хлопцям, наказавши випити за здоров'я його величності, а другу половину повернув лицареві.

— Сер, — чемно звернувся він до гостя. — Залиште ці гроші на свої витрати. Вони вам стануть у пригоді, адже ви знаєтесь і з. королем, і з лордами.

— Щиро дякую! — відповів гість, посміхаючись. — А тепер веди мене до свого зеленого палацу.

І всі рушили в глиб лісу. Попереду йшли лісовики, за ними верхи Чорний Лицар, збоку крокували Робін Гуд та чернець Тук, а за всіма ними — знову гурт лісовиків.

Так прибули вони на галявину перед печерою поблизу Бернесдейля. Там, просурмивши тричі в ріжок, Робін скликав до гурту решту своїх людей. Ті не барились, і невдовзі зібралася вся ватага. Проходячи повз свого ватажка, кожен вклонявся йому і сідав на призначене місце.