Данило Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

«Дипломатичні» заходи французького міністра, як це випливає зі щоденних нотаток посла Жоржа-Моріса Палеолога, взагалі довели ситуацію до абсурду. Французькі посланці висунули ідею, згідно з якою перехід Ельзасу та Лотарингії під французьку юрисдикцію мав би відбутися тільки після проведення відповідного плебісциту [85] Там само. (Запис у щоденнику М. Палеолога від 14 (27) квітня.) , хоча однією з декларованих цілей війни з боку Франції було відновлення її права на володіння цими провінціями, права, яке взагалі не потребує плебісциту!

Крім того, – і на це також слушно вказував французький посол, – для проведення такого плебісциту треба було спочатку звільнити Ельзас та Лотарингію – а отже, спершу переможно завершити війну. Усе це, наголосімо, цілком серйозно пропонували одні політики й обговорювали інші, не менш поважні. Дискусії відбувалися в той час, нагадаємо, коли німці стояли не так уже і далеко від Марни [86] Див. напр.: Livesey A. Historical Atlas Of World War I. – New York: A Henry Holt Reference Book, 1994. – 192 p. – PP. 120–125. .

Ж.-М. Палеолог (1859–1944 рр.). Суспільне надбання

У дискусію – несподівано для головних її учасників – втрутився ще один суб’єкт, – «революційні» маси Петрограда. Насамперед солдати столичного гарнізону, які не були в захваті від ідеї продовження війни – чи до «переможного», а чи до будь-якого іншого кінця, з «анексіями та контрибуціями» й без них.

Г. Львов (1861–1925 рр.) . Суспільне надбання

Нова влада, покликавши їх до політичного життя, звільнила демона, який бажав тільки одного – «чорного» перерозподілу земельної власності, зрештою – будь-якої власності взагалі. І чого він, цей демон, зовсім не бажав, так це загинути на фронті. Демонстрації цього нового суб’єкта російського політичного життя, підтримані або й спровоковані крайніми лівими політичними силами, мали наслідком першу урядову кризу. Опоненти Мілюкова – О. Керенський та прем’єр-міністр князь Георгій Львов, – підтримані А. Тома (що засвідчив той-таки Палеолог), використали кризу для відставки міністра закордонних справ та формування коаліційного уряду за участю соціалістів.

Комітет Центральної Ради сформував делегацію до Тимчасового уряду на чолі з В. Винниченком, – до складу делегації увійшов С. Єфремов (м).

У комітеті Центральної Ради «складені проф. Грушевським декларації від імені Центрального уряду (якщо він згодиться): 1) у справі автономії України і 2) у справі утворення Крайової ради і Крайового комісарства» . В декларації йшлося:

«Украинский народ, добровольно соединившийся с Московским государством под условием сохранения своих государственных прав, был самовольно и незаконно лишен своих автономных прав Романовыми, нарушившими заключенный с ним договор. Украинский народ не переставал добиваться восстановления своих прав ввиду того, что политические, экономические и культурные условия его существования требовали автономии его национальной области. С низложением Романовых он единодушно заявил о необходимости, в интересах трудовых масс, скорейшего осуществления широкой национально-территориальной автономии Украины. Временное правительство, желая теснейшим образом связать в общих достижениях оба братские народы, считает своим долгом теперь же заявить, что оно считает совершенно справедливым и основательным возобновление украинской автономии, попранной царской деспотией, и, видя в ней залог прочной связи великого украинского народа с Российской державой, будет всемерно содействовать ее осуществлению, предоставляя санкцию автономии Украины Российскому Учредительному собранию» [87] УЦР… – Т. І. – С. 86. .

Аналізувати цю політичну абракадабру скільки-небудь докладно немає потреби. Зауважимо хіба що таке:

– «український народ» ніколи добровільно з Московською державою не «з’єднувався». 1654 р. було підписано угоду про перехід Війська Запорозького під владу московського царя, а не про об’єднання двох держав чи, тим більше, двох народів;

– тогочасне право не знало такого поняття, як «автономія національної області»;

– Тимчасовий уряд мав мандат від законно обраної Державної думи та самочинно утвореної, Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів лише на те, щоб довести країну до Установчих зборів, що практично означало необхідність провести загальнонаціональні демократичні вибори та скликати Установчі збори;