Олексій Мустафін - Халепи, що визначили долю народів

© О. Мустафін, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво, марка серії, 2018

Зі шкільної лави нас навчають сприймати історію – і національну, і світову – так би мовити, «лінійно», як літопис випробувань, звитяг і здобутків. У якому хай і трагічне, але, безумовно, славне минуле створює підвалини для безпечного, заможного й комфортного сьогодення (за яке ми, звісно, маємо дякувати попередникам) і готує майбутнє – теж неодмінно «світле».

Так буває завжди, коли історію пишуть ті, хто переміг. Або ж просто вижв – що само по собі зазвичай є чималим здобутком з огляду на складні умови та тяжкі обставини, які народи долають на своєму шляху. Про жертви й кривди, звісно, не забувають – а українці навіть звикли робити на них особливий наголос, проте здебільшого як підстави для прийдешніх перемог. Ми звикли вірити, що справедливість, врешті-решт, бере гору, а жертви не мають бути даремними.

Про що переможці воліють не згадувати, так це про те, що за кожний тріумф доводиться платити десятками поразок, за які ніхто вже не візьме реванш. Успіх і багатство одних держав надто часто будуються на визиску й упослідженні інших. А безліч народів взагалі загубилися й зникли в темряві сторіч. І найприкріше, що часто-густо винні в цьому зовсім не непереборні обставини чи підступи ворогів, а звичайна людська недалекоглядність, жадібність, іноді навіть банальні лінощі.

Людям насправді властиво потрапляти в халепи. Не оминають пастки й держави. Зрештою, з тієї самої школи ми знаємо – на будь-яке запитання хибних відповідей завжди більше, ніж правильних. Тож у світовому змаганні виграє зазвичай не той, хто взагалі не потрапляє до «ям», а той хто вибирається з них швидше і з найменшими втратами.

Час навчатися на помилках – чужих і своїх.

Греція, 507 рік до нашої ери

Афінянина Клісфена, сина Мегакла, – з легкої руки історика Геродота – вшановують як засновника демократії, принаймні в його рідному місті, яке, втім, було прикладом для всієї Греції. І хоча фундамент політичної системи Афін заклав ще Солон, саме син Мегакла звів на ньому міцну будівлю, що простояла кілька століть. І яку досі вважають якщо не взірцевою, то принаймні «класичною».

Клісфен остаточно замінив родовий устрій афінської громади поділом за місцем проживання. Створив «Раду п’ятисот», членів якої обирали за жеребом. Почав вимірювати статки громадян у грошах, а не в мірах зерна. Надав політичні права переселенцям з інших грецьких міст. І зрештою – про це, мабуть, згадують найчастіше – запровадив остракізм, «суд черепків», який дозволяв афінянам більшістю голосів вигнати за межі держави будь-кого, кого вони вважали небезпечним для себе.

А ось про зовнішню політику Клісфена згадують набагато менше і зазвичай дуже обережно. Хоча за своїми наслідками для грецької історії дипломатія афінського реформатора була не менш значущою, ніж проведені ним перетворення. Хіба що з одним, до того ж величезним знаком мінус.

Клісфен

Можна, звичайно, згадати, що ватажок афінської демократії не мав міжнародного досвіду, та й звідки йому було взятися, коли дипломатія в ті часи тільки народжувалася, а сам реформатор опинився на чолі держави майже випадково – волею народу, що розчарувався в попередніх ватажках. Так само очевидним є й те, що всі його зовнішньополітичні кроки визначалися обставинами внутрішньої боротьби в Афінах і «логікою виживання», у якій не лишалося місця для стратегічних розрахунків.

Утім, та сама логіка визначала і реформаторські кроки Клісфена, загалом якраз успішні. Той самий остракізм він запровадив з єдиною метою – позбутися головного конкурента в боротьбі за владу, Ісагора. Зрештою, на боці реформатора була підтримка народних зборів, які й підштовхували його до демократичних перетворень. Консерватора Ісагора натомість підтримувала не лише афінська аристократія, а й Спарта – найбільша військова потуга тодішньої Греції.

Власне, саме для того, щоб звільнитися від задушливої спартанської гегемонії, Клісфен і вдався до несподіваного кроку – відрядив афінське посольство до персів. Не до столиці величезної імперії, звісток з якої можна було й не дочекатися, а до найближчого перського намісника, або ж сатрапа, яким був правитель Лідії, молодший брат царя Дарія Великого Артаферн. Столицею його сатрапії були Сарди.