Євгеній Литвак - Епоха слави і надії

– І навіщо йому стільки? – Здивовано підкинув брови Стажер.

На другій теці, вже із синім куточком, значилося все теж: "Розшукується".

– Ну, а тут що не так? – Стефан помахав текою, але Лангре навіть не подивився в його сторону.

– Він був церковним Пастирем. Кинув дружину з шістьма маленькими дітьми і, як ти вже зрозумів, безслідно зник. Його дружина приголомшлива жінка. Своїми силами справляється з вихованням синів і дочок, працює лікарем в місцевій клініці і навіть курирує дитячий хор. Їй теж розповіси про чотирнадцяту форму? А її дітям що? Щоб не чекали батька?

Стажер відразу якось знітився, опустив погляд на свій хрестик і застебнув сорочку, приховавши його від сторонніх очей.

Залишилася остання тека із зеленим куточком внизу.

– Ватажок потенційно небезпечного угрупування. Пропав без вісті, – вголос прочитав Стефан. – Особливе спостереження. Що? – Недовірливо спохмурнів він. – "Атлантико"? Вони ще існують?

– Тут йдеться не про просту банду, а про насильство заради насильства. Члени цієї організації дуже агресивні, а їхні дії продумані до самих дрібниць. Вони майстерно володіють зброєю, і повір, у них її більш ніж достатньо. Влада вважає за краще замовчувати про таке, щоб не піднімати галасу. Тому що тоді доведеться визнати свою нездатність захистити країну і її мирних жителів.

– Як боротися з такими угрупуваннями?

– Наш зниклий, з третьої теки, більше десяти років очолював "Атлантико", – почав було Лангре, але Стажер його перебив, переможно підкинувши руку:

– Ось! Тепер я готовий поговорити про чотирнадцяту форму.

– Але, – підкреслено проігнорувавши його, продовжив комісар, – з достовірних джерел відомо, що їх "альянс" вже біля півроку не вибирає нового ватажка. Він знає, що його шукають, а значить – ховається, і мене це турбує. Пограбувань і нападів стало менше. Ніби затишшя перед бурею…

– "Арт – дилер", "Пастир" і "Ватажок". – Відкинувшись на спинку крісла, підвів підсумок Стажер. – Я так розумію, ви побачили в них щось загальне?

– Так, але так і не знайшов зачіпку. Тепер твоя черга спробувати, – Лангре машинально дістав з кишені пачку цигарок, покрутив її в руках і сховав назад. – А мені в мої шістдесят вже належить торт, іменна чашка і найближчий рибальський магазин.

– У вас, на кожній теці, в лівому нижньому кутку ініціали "А.К.", але ж так Алекс Крамер підписує свої картини. Думаєте, він якось пов'язаний зі зниклими? – Запитав Стажер.

– Не думаю, а точно знаю, – виправив Лангре. – Перед зникненням кожен з них отримав його картину.

– Може вам варто зачекати з купівлею рибальських сіток? – Задумливо протягнув Стажер.

– Я віддаю перевагу вудці.

– Правильно, – кивнув Стефан. – Бо сітки притягують зниклих.

– А це вже пахне статтею, – посміхнувся Лангре.

– Якою? – Здивовано подивився на нього Стажер.

– Газетною, – підморгнув йому комісар, та все ж підпалив цигарку.

Трохи помітно сривившись, Стефан підчепив із столу попільничку, з якої недопалки стирчали, як з їжака голки. Він витрусив вміст в сміттєвий кошик, що стояв під столом, і закашлявся від хмари попелу, що зметнулася.

Лангре невесело спостерігав за всім цим і подумав про те, що скоро і його ось так витрусять з відділу, як стріляні гільзи з револьвера. Стажер поступово починав наводити свої порядки.

Ніколас Романов вийшов з таксі, закинув рюкзак на плече і, прикривши очі, вдихнув повними грудьми. В маленькому містечку повітря було набагато чистіше за Лондонське – свіже, навіть смачне. А навкруги кипіло життя. Студенти Оксфорда з ланчами і конспектами, розстеливши пледи, сиділи прямо на ідеально підстриженому газоні, користуючись останніми теплими днями. Хтось грав в "змії і сходи", звідвсіль доносилося неголосне бринькання гітари, кілька хлопців закидали в коробку червоні "блішки".

Ніколасу подобалася така атмосфера молодої безтурботності, енергії і ентузіазму. Стародавній, ніби зійшовший з картинки університет, був мрією кожного абітурієнта не лише Англії, але і інших країн. Тут все тільки найкраще: викладачі – вчені і доктори наук, а перед випускниками відкриваються практично всі двері.

Ввійшовши до привітно розкритих головних воріт, Ніколас опинився в центральному холі, де також було повно народу. Багато хто його впізнавав – підходили привітатися, тиснули руки, захоплено перешіптувалися між собою. Ніколас був дійсно знаменитий і, що вже гріха таїти, йому подобалося знаходитися в центрі уваги, блищати на світських вечірках та посміхатися в об'єктиви камер.