Костянтин Когтянц: Монети для патріарха

Повстання 1702–1704 pp. більшість сучасників називала «другою Хмельниччиною», меншість — «повстанням Самуся», бо він був повстанським гетьманом. Термін «повстання Палія» вигадали російські історики. Палій не зразу приєднався до цього повстання, і поляки навіть просили в нього захисту від повстанців. Більше того, після приєднання він фізично не міг брати активної участі, бо хворів (судячи з описів, на віспу), а після його одужання великих боїв уже не було. В той же час Палій уже тоді схилявся до ідеї, що протекція далекої Швеції буде менш обтяжливою.

Конфлікт з Мазепою, як уже сказано, був для Палія не винятком, а правилом. Особливої гостроти конфлікту додавало те, що Палій постійно вдавався до соціальної демагогії [90](чого Мазепа на дух не переносив), а також те, що вчинені Палієм убивства правобережних гетьманів викликали в гетьмана «обох берегів Дніпра» зрозумілі побоювання. Після того як Палій з табору Мазепи послав сотню для нападу на польський гарнізон у Немирові, порятувати його не зміг би ніхто, бо навіть якби Мазепа пробачив таке порушення дисципліни, то він би сам не зносив голови за порушення союзного договору (я не заперечую того, що з моральної точки зору польські карателі, що страчували мешканців Немирова, заслуговували на покарання). Крім того, Палія було викрито в агітації за повстання проти старшини; якби він попався на такому не при Мазепі, а при Богдані Хмельницькому, то однозначно був би страчений.

Тобто Семена Палія — як і майже кожного історичного діяча — не можна малювати ані лише світлою, ані лише темною фарбою. Проте заперечувати його заслуги перед Україною чи замовчувати їх було б не- історично.

Свідчення про те, що Палій був чаклуном, збереглися не лише у фольклорі, але й в офіційних документах того часу. Так, в офіційному посланні польського реґіментаря Дружкевича від 17 жовтня 1692 р. до самого Палія поляк звинувачує фастівського полковника в тому, що той «з’їв» (знищив за допомогою магії) наказного гетьмана Павла Апостола-Щуровського. На цей лист можна було б не звертати уваги, якби не та обставина, що Дружкевич особисто опитував польських офіцерів — свідків убивства.

Потворник — чаклун.

Фузея — рушниця, яка має вигнутий приклад. До кінця XVII ст. у більшості рушниць, крім дорогих, зроблених на замовлення, приклади були прямі, що створювало величезні незручності при прицілюванні.

Лятавець — у народних легендах надприродна істота, політ якої «маскується» під метеорит (падаючу зірку).

Голомень — бічна площина клинка.

Великий Государ — усупереч поширеній думці, популярне в народі слово «цар» ніколи не було головним елементом титулу російських монархів. До 1721 р. ним було словосполучення «Великий Государ», опісля — імператор.

Прапорщик — в описаний час цей термін треба розуміти майже буквально, тобто в бою прапорщик міг бути прапороносцем.

Курявка — гриб-дощовик.

Червонюха — підосичник.

Абшит — відставка.

Ходаки — простонародне взуття типу постолів чи шкіряних капців.

Башмак — прикуте до стремена кільце, куди на марші вставлявся тупий кінець списа.

Бушмат — шкіряна трубка при сідлі, в яку вставляється ствол рушниці.

Служиві люди — спільна назва всіх професійних воїнів у допетровській Росії. Вони поділялися на десятки категорій та на два великих класи: «служивьіе люди по отечеству» (феодали) та «служивьіе люди по прибору» — рядові воїни. При цьому серед деяких категорій були як перші, так і другі.

Соляники — первісна назва чумаків.

Товариш — термін, що означав впливового, авторитетного козака. Сотенний товариш — людина, яка має вплив у межах сотні, може бути у разі необхідності призначена наказним сотником.

Ханська Україна — див. вище, прим, до с. 10.

Петро Іваненко Сулима (Петрик) — претендент на гетьманську булаву в 1693–1696 pp., гетьман Ханської України у 1700–1712 pp. Про те, що Петрик був позашлюбним сином Мазепи, говорив він сам. Історики просто пропускають ці слова, бо, як відомо, у боротьбі за владу люди часто вдаються до наклепів на власну матір. Проте така точка зору не враховує української специфіки. Українське суспільство було дуже патріархальним, і непослух сина батькові (навіть дорослого, навіть літнього сина!) однозначно засуджувався. Не випадково за весь період Руїни ми не бачимо жодного випадку, коли б син добровільно опинився в іншому таборі, аніж батько.