Жозеф Роні - На нові землі

Ухр запитала:

— Де Зур?

— Зур дасть нам м’яса й води перед кінцем ночі, — відповів син Тура.

— Чому він не з нами?

— Ухр довідається про це згодом!

І додав, бачачи, що жінка-ватажок йде в темряву печери:

— В глиб печери може йти тільки Аун... Інакше ми не матимемо ні їжі, ні питва.

Таємниця збудила цікавість у темній свідомості жінок, але вони заспокоїлись: досить того, що Аун дав їм надію. Всі Вовчиці, навіть діти, не раз зазнавали голоду і спраги, і всі звикли терпляче й довго чекати.

У нічному небі блимали зорі. Люди-Собаки спали. Більшість жінок поснула, Аун теж відпочивав.

Біля півночі уламра розбудив поклик з глибини печери. Він запалив факел і зійшов униз. Лев-велетень і Зур закінчили своє полювання: у барлозі лежав тулуб велетенського оленя. Зур уже відтяв одне стегно і передав його для жінок, після чого пішов по воду...

Коли Аун повернувся з м’ясом і водою, жінки пройнялись до нього почуттям сліпого обожнювання. В печері залишилось трохи гілля, зібраного Ауном і Зуром перед початком мандрів. Сходивши ще раз до Зура по воду, Аун розклав на карнизі багаття і наказав жінкам пекти оленяче м’ясо. Це був нерозсудливий виклик і необережність. Вартові Людей Вогню одразу доповіли своєму ватажкові, і той аж підхопився від здивування. Подія була не такою простою. Ватажок здогадався, що паливо було приготовлене заздалегідь, а м’ясо, мабуть, з тварини, убитої під час втечі. Якби в печері був другий вихід, обложені втекли б через нього... Проте він послав про всяк випадок декількох своїх людей по той бік пасма базальтових скель.

Вони обійшли південний ріг пасма, силкуючись при світлі місяця знайти в ньому западини печери, але не побачили нічого, крім вузьких щілин, складок та притулків під навислими скелями. Їх увагу привернув прохід, яким Зур утік від чорного лева. Проминувши його, вони побачили печеру... Важкий запах линув звідти в нічну темряву. Воїни зрозуміли, що десь поблизу знаходиться хижак, і зупинились... Зачувши їх, з печери вийшов велетенський звір, страшний рик струснув місцевість, і налякані до смерті люди, мов божевільні, побігли геть, впізнавши найстрашнішого з хижаків.

Ватажок Людей Вогню переконався, що іншого виходу з печери у втікачів не було. Всі сумніви зникли у наступні дні, бо Аун і жінки часто з’являлись на карнизі перед печерою; отже тікати їм було нікуди. Залишалось чекати й вартувати. І ватажок чекав, щоб винищити всіх утікачів.

Уламр швидко видужував; гаряча кров гоїла рану, пропасниця минула, і на дозвіллі Аун навчав жінок краще обробляти кам’яну зброю. Зур увесь час постачав утікачів м’ясом і водою. Він привчив лева-велетня ходити разом з ним у джунглі, і звір, несвідомо відчуваючи користь від хитрощів людини, дозволяв, щоб його водили на полювання. Відповідно до обставин Зур передбачав його бажання і вчинки, відчував найменші зміни настрою і так спритно пристосовувався до них, що звір, у якого не було прихильності до істоти його породи, все більше звикав до Зура.

Якось Аун на восьмий день зійшов вниз по здобич і сказав Зуру:

— Рана загоїлась. Син Тура вже може битися з Людьми-Собаками. Найближчої ночі Зур приведе кзамівського тигра на другий бік скель...

Син Зура хвилину постояв мовчки, а потім відповів:

— Сьогодні вранці Зур помітив, що один камінь у щілині хитається. Якби ми змогли його виламати, то щілина стала б досить широкою для проходу людини і все ще вузькою для печерного лева.

Зур взявся за найнижчий виступ і почав сіпати. Камінь захитався, спочатку ледь помітно, потім більше. Вражений Аун приєднався до товариша. Його мускулясті руки розхитали камінь. Тоді Аун з усіх сил потяг його до себе, тимчасом як Зур наліг з іншого боку. Відірвався один камінь, а потім і два сусідніх. Уламр відкинув їх назад, щільно припав до землі і так переліз до барлога.

Стривожений цими рухами, лев-велетень облишив свою здобич і погрозливо схопився. Однак, ласка Зура зразу ж заспокоїла його, і він по-приятельськи обнюхав Ауна.

— Ми зможемо захопити Людей-Собак несподівано! — вигукнув уламр.

Зур показав на оберемок дротиків біля входу, які він робив протягом довгих днів:

— Ми будемо битись на відстані!

Наступного дня Аун і Зур наготували дротики. Тепер їх було чотирнадцять. Коли смерклось, уламр попередив Ухр та її подруг:

— Цю ніч Аун і Зур битимуться з Людьми-Собаками! Хай Жінки-Вовчиці будуть готові.

Здивована Ухр запитала:

— А як же Аун і Зур з’єднаються?