Тонке Драгт - Лист до короля

«Найліпше, — думав Тіурі, — повернутися до трактиру; це недалеко: повідомлю трактирника про смерть Лицаря з Білим Щитом і попрошу його послати когось до міста».

За хвилину хлопець уже прямував до трактиру, почуваючися значно дорослішим і серйознішим, аніж кілька годин тому.

Невдовзі він почув тріск гілля й побачив вершника, що їхав назустріч. Той був у шоломі й кольчузі, немовби готувався до бою: озброєний довгим списом та мечем. Його герб, щит і пір’я на шоломі були червоні, як кров.

«Один із Червоних Вершників!» — збагнув Тіурі. І тут згадав, що беззбройний. Утім, попри це, продовжував їхати спокійно, намагаючись удавати, наче нічого й не сталося.

Червоний Вершник від’їхав убік, поступаючись дорогою. Серце Тіурі несамовито калатало, коли він їхав повз вершника, і щойно проминув того, як почув:

— Агов, приятелю, що робиш у лісі від самого ранку? Звідки й куди прямуєш?

— Це моє діло, — коротко відказав Тіурі. — Доброго ранку.

Він їхав далі, щомиті очікуючи удару в спину, проте нічого такого не трапилося. Тіурі перевів дух, не наважуючись озирнутися чи прискорити рух. Раптом він почув, як вершник позад нього щось вигукнув, але не розібрав, що саме. Він озирнувся і побачив, що вершників стало двоє. Вони дивилися йому вслід; один знову щось вигукнув, далеко в лісі хтось озвався, і занепокоєний Тіурі став підганяти коня.

Скоро юнак помітив, що Червоні Вершники слідують за ним!

Хлопець підганяв стомленого коня, знаючи, що трактир недалеко. Несподівано праворуч з’явився Червоний Вершник і брутально звелів юнакові зупинитися. Не встиг Тіурі відповісти, як ліворуч вигулькнув ще один, перекриваючи шлях до відступу.

Здавалося, Червоних Вершників стало ще більше -вони заполонили весь ліс, переслідуючи його, кричали, щоб той негайно зупинився, але Тіурі, певна річ, не зважав на їхні накази, чимдуж пришпорив коня й стрімголов кинувся в хащі, намагаючись відірватися від переслідувачів.

Хлопець не знав, як довго петляв пагорбами, продираючись крізь чагарники, та чув крики позад себе. Єдине він знав, що не хоче бути вбитим, як Чорний Лицар з Білим Щитом. Тіурі озирнувся й помітив, що відірвався від переслідувачів. Але радіти було ще зарано: кінь стомився, ліс був непролазним, а він — один супроти безлічі ворогів.

Тієї ж миті Тіурі зрозумів, що робити далі. Він зіскочив з коня, ляснув його по крупу так, що той кинувся в хащі, а сам відбіг убік та притьмом здерся на дерево. Заховався в листі, затамував подих і чекав, що буде далі. Під самісіньким деревом проїхало двоє вершників. Вони не помітили хлопця. Згодом Тіурі почув, як ті здалеку перегукувалися, і лише тоді наважився поворухнутися, влаштовуючись зручніше. Проте він не спустився, побоюючись, що вершники повернуться.

Відтак хлопець просидів на дереві не одну годину, але Червоні Вершники не верталися. Ліс дихав тишею та спокоєм, і важко було повірити в те, що зовсім недавно тут багато чого трапилося.

Тіурі озирнувся й обережно дістав листа, аби гарненько його роздивитись. Нічого особливого: звичайнісінький, геть непримітний, маленький, білий та плас-кий лист без жодного надпису. На всіх трьох печатках, якими лист було скріплено, стояла корона. Більше ніщо не вказувало на його важливість. Тіурі ретельно сховав листа й подумав, що вже, мабуть, по сьомій. Він притулився до стовбура й заплющив очі. «Напевне, саме зараз лицарі Дагоната сурмлять біля церкви; Арман, Фолдо, Вілмо та Джузеппе вже йдуть відмикати двері, — думав він. — Лицарі стоять перед церквою. “Доброго ранку, король Дагонат кличе вас. Беріть свою зброю та рушайте за нами”». Він намагався уявити, що буде далі, але не зміг. Немов живий, постав перед очима Чорний Лицар з Білим Щитом: «Ти маєш бути моїм вісником».

Тіурі розплющив очі. Здавалося, що церква лишилася десь далеко, що давним-давно він провів там безсонну ніч і що нині це все не мало до нього жодного стосунку. Тіурі поглянув униз. Скидається, що небезпека минула. Він зліз з дерева й почав пробиратися лісом, сторожко озираючись при кожному підозрілому звукові.

Невдовзі хлопець натрапив на свого коня, який мирно випасався посеред лісу.

— Хороший мій конику, — сказав Тіурі, вмощуючись верхи. — Їдьмо до трактиру, там тебе нагодують досхочу.

І тут Тіурі згадав, що це не його кінь. «Мало не забув! — злякався він. — Адже маю повернути його власникові!»

Він спрямував коня до трактиру й незабаром дістався туди без перешкод.