Юрiй Логвин: Таємниця одного дiаманта

Кухар же вiв далi, мов козолуп на базарi в скотському ряду:

– Ось вiдгодую тебе до Басри, i тодi матимеш iншу цiну… Бо хоч ти добрий помiчник, але з тебе нi хорошого прибутку та й для себе нiякої втiхи! – I кухар голосно зареготав власному жартовi.

А хлопчика аж знудило i вiн вiдiйшов до борту, нiби викинути лушпиння вiд цибулi…

Їхня сафiна плинула вниз по Тiгру за течiєю, а навстрiч їй посували знизу щедро вантаженi судна.

Купцi, що тримались окремо вiд Джафара i вiд збирачiв податкiв, уважно розглядалися на стрiчнi судна i пояснювали один одному:

– Он та, з чорними корчагами… То, певно, для мосульцiв везе земляну смолу 5 i рiдку нафту.

– А та вся завалена тиковими6 дописами. А оно й в'язка сандала 7… Ну, це хтось собi в Багдадi доброго човна хоче зшити…

– Тодi сандал для чого?

– Як для чого? Продасть ремiсникам – вони з нього всякi витребеньки для жiноцтва вирiжуть i змайструють.

– Дивiться, дивiться! Аж носом воду черпає! От скiльки фiнiкiв хтось замовив басрiйцям… В кого такий гарем?

Всi зареготали.

Вiтру не було, i тому бурлаки пiдтягували судна канатами, якi припинали на березi чи до стовбурiв пальм, чи до каменiв. Вони горлали високими жiночими голосами бойову пiсню i перебiгали по черзi з корми на носа, перебираючи товстий канат i складаючи його кiльцями на кормi.

Пливли також по рiчцi на круглих очеретяних, вимащених бiтумом, корзинах-човнах люди з рiчкового племенi.

Попереду їхньої величезної подiї i позаду пливли ще двi великi лодiї з озброєними охоронцями. Тюрки мали захищати сафiну i її пасажирiв у нижнiй течiї рiчки, де почнуться очеретянi заростi з тисячами проток та озерець мiж ними. Бо, як вiдомо, в тих безкраїх болотах жили племена, що розводили буйволiв та ловили рибу i полювали на птахiв. А коли траплялася нагода, то, не зважаючи на всi каральнi походи халiфiв, наскакували на купецькi судна.

Уже був мiсяць азар8 i напружились води у Тiгрi, пiднялись високо. Здавалось, вода прорве захиснi греблi та вали, заллє собою увесь простiр, не лишиться навiть високих пiр'їстих голiвок пальм.

Малий, тiльки випадала вiльна мить, видряпувався на вершок щогли, щоб згори побачити далекi селища, залитi водою, оглянути тонкi смужечки водозахисних валiв, далекi греблi i помилуватись, як вiдбиваються у блакитно-каламутнiм дзеркалi води розкiшнi вiяла фiнiкових пальм.

Коли сафiна з пасажирами та крамом приставала увечерi на ночiвлю, то лодiї з тюрками теж прив'язували до берега i виставляли на сушi i на човнах сторожу. Але грабiжники чомусь не з'являлись.

Тодi Алi не витримав i спитав – та не в пожадливого базiки-кухаря, а в одного чорнобородого купця, що мандрував аж iз самого Дамаска:

– Господине мiй, ласкавий i добрий! – Алi чув, як базарнi писарчуки та рiзнi фiгляри улесливо звертались до купцiв та їхнiх прикажчикiв – Дозвольте менi, нiкчемному, порушити твiй спокiй i… – Далi хлопчина не знав, як йому вести мову з цим чорнобородим здорованем.

– Що тобi?

– Господине мiй! Всi тiльки й базiкають про розбiйникiв, а їх все немає…

– Ось що тебе цiкавить?! Тепер розбiйники не нападають на який завгодно корабель – купцi при собi намагаються не тягти багато динарiв. Вони вiддають мiняйлi в Багдадi своє золото. А мiняйло при свiдках пише на паперi, скiльки динарiв дав йому купець. А в Басрi з тим папером-сакком прийде купець до iншого мiняйла, який у долi з багдадським мiняйлом, вiддасть сакк мiняйлi i одержить своє золото… Ну, звичайно, лишить якусь частку золота цим мiняйлам.

– За що? Вiн же одержує своє золото?

– Те золото, що лишається в мiняйл – то їм плата за клопоти з грошима купця. Адже вони тим папiрцем оберiгають грошi купця вiд розбiйникiв i злодiїв. Адже одержує свою платню нiчний сторож за охорону будинку. Тебе оберiгають – плати! За все в життi треба платити! За все треба! За золото – плати! За хлiб – плати! За охорону-плати!.. Життя – накритi столи серед базару! Той, хто старається, той бере з цих столiв для свого прожитку! За все треба платити. А от як платити найменшу цiну за найкраще – то найбiльша наука в життi!..

Хлопчик був вражений, що чорнобородий, який з iншими говорив нiби iз зневагою, по-простому роз'яснює йому, служцi кухаря на рiчковiй сафiнi, сину нужденного смiттяра.

Алi подумав: «Це перше диво, яке зi мною сталося в подорожi! Правду кажуть бувалi люди, що найбiльше з чудес трапляється в мандрах!..»

Але його приємнi роздуми перебив горластий кухар, i довелося чимдуж поспiшити до жаровнi…

На третiй день з'явилися розбiйники.