Александр Лукин - Сотрудник ЧК

Нахабно, серед білого дня, банда братів Смагіних почала переправлятися на правий берег Дніпра, туди, де були розташовані її основні «інтендантські» бази. Мало не плачучи від досади і злості, Олексій думав про те, що Марков учетверте вислизає з його рук. Тепер шукай вітра в полі. Спробуй знайти його в куркульській глушині Великої Олександрівки! Ось він стоїть на березі поруч з Григорієм Смагіним, заклавши руки за поясний ремінь, щось втовкмачує йому. Весь він на виду, коли б гвинтівка — нічого не варто було б зняти, а з нагана хіба дістанеш!..

Наче вгадавши, про що Олексій думає, Воронько прошепотів:

— А твій не втече, згадаєш моє слово! Дивись, як він Смагіну настанови дає! Побий мене грім, якщо він не лишиться Федосову чекати!..

Виникали такі думки і в Олексія, але він з марновірства відганяв їх, щоб не наврочити ..

Переправлялися бандити довго.

Пором тричі повертався, щоб знову взяти коней і людей. Нарешті, коли він відходив востаннє, на нього зійшов тільки Смагін. Воронько сказав правду.

З Марковим лишилося чоловік двадцять. Стемніло. Коли пором зник з очей, прямуючи до сигнального вогнища, яке палахкотіло на тому боці річки, бандити розійшлися по хатах...

Та радість Олексія від того, що Марков не поїхав, була дуже короткочасною. Нічого, власне, не змінилося. Двадцять озброєних головорізів охороняли його, і хоч всього лише двісті метрів відділяли чекістів од хати, де

Марков влаштувався на ночівлю, був він, як і раніше, недосяжний.

Не гаючи часу, треба було щось придумати, а думки лізли в голову безглузді і фантастичні. Нарешті, Олексій запропонував такий план: він сам, не ховаючись, піде до Маркова і скаже, що Сева загинув і що його прислала Діна. Він допоміг їй втекти з міста, але вона чомусь застряла в селі поблизу Олешок (треба вигадати причину): ні на чому їхати, втомилася, захворіла або ще щось таке. Про себе можна сказати, що уцілів зовсім випадково: тільки приладнав міну в штабі, як його послали з якимось дорученням...

Воронько цей план забракував повністю. Коли з Олешок пощастило втекти хоч одному з поплічників Маркова, то бандитам відомо і про облаву на заїжджому дворі, і про арешт Федосової, і про провал усіх явок Крученого, і про те, що пекельна машина замість штабу червоних здійняла в повітря величезні хмари піску за містом. Хто міг це зробити, крім Олексія? Ніхто.

— Про Федосову він ще не знає,— заперечив Олексій.— Навіщо б він тоді лишався тут? Чекає ж її.

Воронько замислився.

— Ну, припустімо, не знає,— промовив він, чухаючи потилицю,— припустімо, він тобі навіть повірить. Поїдете ви по Федосову, не знайдете її,— і кінець. Ти станеш найкращим подарунком для бандитів. Вони на тобі за все відіграються.

- Нехай! — уперто сказав Олексій.— Нехай відіграються. Я все-таки встигну цю сволоту пристрелити. Хоч Марков не втече!..

— Ну й дурень! — без усякої поваги до товариша сказав Воронько.— Ач напланував! Віддати себе банди-дитам на потіху! Та вони ж не зразу вб'ють, ні-і, вони побавляться. Зірочок з спини наріжуть, п'яти підсмажать, а то й ще щось гірше... Не те, Альошо, не те! Якщо не візьмемо Крученого живим, так уже прикінчити ми його прикінчимо... Не додумалися ми з тобою гранатами запастись. Зараз би накидали в хату — і будь здоровий!.. А знаєш, гранати ми добудемо, їй-богу!

- Де?

— А ось у нього, глянь!

Білі мазанки, поблискуючи освітленими вікнами, проступали крізь темряву невиразними місячними плямами.

Тиша оповила хутір, і чорна імла наповнила двори. На дорозі було трохи світліше, і біля найближчої хати Олексій розглядів людину з гвинтівкою. Це був вартовий — за розмовою Олексій не помітив, як він тут з'явився.

- Тихше! — попередив Воронько. — Зажди трохи, хай поснуть.

Ще близько години лежали вони нерухомо, поки в хуторі одне за одним не погасли всі вікна. Вартовий спочатку ходив, потім сів на землю. Непомітний у темряві, він лише вгадувався на голому пагорку біля дороги.

- Рушай, Михальов, — прошепотів Воронько.— Будемо починати потроху. Через шлях перебирайся плазом. Я звідси зайду. Як доповзеш, глуши без розмов і, дивись, не зчиняй шуму!

Вони розповзлися в різні боки.

Олексій спустився по прямовисному зрізу горба і обережно пішов уперед.

Майже до самого хутора вздовж дороги росли кущі. За їх шелестінням не чутно було кроків. У тому місці, де горб зрівнювався з полем, Олексій ліг на землю і поповз.

Лікті вгрузали в липкий грунт, френч наскрізь промок від роси, жорстка трава різала руки. Олексій повз довго, зупинявся, підводив голову, шукаючи поглядом вартового і Воронька, але не бачив ні того, ні другого. Та ось горб лишився позаду. Звідси було видно Дніпро, темний, ледве посріблений зірками. Олексій просунувся ще метрів на двадцять — двадцять п'ять і завмер, розплатавшись на землі. Десь зовсім рядом він почув рівне хриплувате дихання.