Александр Лукин - Сотрудник ЧК

Марков підняв руки.

— Відійди од ліжка.

— Не можу. Нога...

— Зможеш. Відійди!

Марков підвівся і, хапаючись за стіну, відійшов од ліжка.

Олексій дістав з-під подушки маузер і передав його Феді Фоміну. Ногою відсунув табурет, на якому лежали гранати і шабля.

— Одягайся! — наказав він і кинув Маркову одяг, струснувши його, щоб переконатися, чи немає зброї.

Марков, нахилившись, повільно натягнув штани. Він боявся підвести обличчя, боявся зустрітися поглядом з чекістами і прочитати в їх очах підтвердження того, що раптом виразно уявилось йому: зараз вони вийдуть із цієї чистої і теплої хати, і там, під дощем, де-небудь посеред дороги, що потопає в грязюці, пролунає за спиною постріл... Чи почує він його?..

— Я йти не можу...— сухим, уривчастим голосом промовив він.— Не дійду я...

— Нічого, тут близько,— відповів Олексій. Це був вирок, кінець...

— Не можу я! — повторив Марков.— Не треба...

Олексій зрозумів, що робиться в душі цієї людини.

— Не бійся! — сказаа він.— У Херсон поїдеш, судитимуть.

Марков швидко підвів голову.

— Правда? Значить, ще не зараз?..— Він з надією подивився на чекіста, що стояв перед ним.

Це був той самий Олексій Михальов, скромний «писар», якого так «вдало» завербувала колись Діна Федосова. Маркову здалося, що він лише тепер бачить його по-справжньому.

Він ніколи раніше не помічав у цій людині напруженої суворої зібраності і пильного невблаганного блиску в зіницях, немов у їх прозорій глибині мерехтіли холодні лусочки слюди...

* * *

Вранці ховали Марусю.

Місце вибрали за селом, на пагорку, під високою акацією, щоб повесні розпускала вона над Марусею свій білий цвіт.

Було видно з пагорка степ, широку родючу українську землю.

Розстріляли по обоймі під час прощальних залпів.

А через годину потягнувся з села довгий обоз. На возах сиділи зв'язані смагінці.

Олексій далеко випередив своїх, їхав сам, думав. Думки були сумні і урочисті. Нема Пантюшки, Воронька... І Марусі нема. І багато ще в степу безіменних могил... Чи збережуться вони, чи коли-небудь їх зорють під хліба?.. Не в могилах справа. В пам'яті людей лишаться ті, хто похований в них, хто віддав себе за цю землю, за хліба, що виростуть на ній, за нове життя. Вони лишаться назавжди!.. Треба тільки до кінця довести справу, заради якої не шкодували вони ні життя свого, ні молодості, якій беззавітно віддали все, що мали...

1957 р.