Александр Лукин - Сотрудник ЧК

Він почав пригадувати.

— її нам управитель готелю підсунув... Сказав, що вдова, раніше теж у нього працювала. Фон-Гревеніц? І прізвище якесь німецьке. Ну й справи!.. А смілива жінка! Адже її, напевне, знають у місті?

— Хтозна! — заперечив Пантюшка. — Жила ж вона не тут, тільки на літо приїздила. А коли приїде, частіше дома сидить, у спортінг-клуб тільки й ходила. Та й хіба такою вона була! Бачили: чорну халамиду натягла, очей не підводить... Я й то не відразу пізнав.

— Та-ак... — Силін, замислившись, кілька секунд дивився на збуджене Пантюшчине обличчя з синяком під оком. — Ось що, хлопці, — сказав він, — тут абияк не можна вирішувати. Перевірити треба. Якщо це шпигунка, значить вона з кимсь тримає зв'язок. Ви поки що і взнаки не давайте, але стежте пильно. Адже вона, здається, при готелі живе?

— При готелі, — підтвердив Альошка.

— Ходить куди-небудь, не помічав?

— Не знаю. Ні до чого було.

— А тепер треба дивитись. Тебе, Олексію, вона вже примітила, а Пантелеймон — людина нова, так що хай на очі їй поки що не показується. Якщо прийде до неї хтось, галасу не здіймайте, а тишком-нишком за тією людиною простежте, куди піде, з ким зустрінеться. Зрозуміло?

Він підвівся і по-чоловічому міцно потиснув їм обом руки.

— Ну, хлопці, на вас уся надія. Велику користь принести можете!

— Товаришу Силін, а якщо вона втече? — спитав Пантюшка.

— Поки що не втече, думаю. Як сиділа, так і сидітиме. А я ввечері повернусь, тоді поміркуємо, що робити далі...

Він глянув на зачинені вікна будинку, що виходили на подвір'я, поправив ремінь на шинелі.

— Я перший вийду, а ви хвилин через п'ять. Бувайте, хлопці, бажаю успіху.

Силін пішов до воріт, Перш ніж вийти на вулицю, він ще раз підбадьорливо підморгнув хлопцям. Друзі перезирнулися. Пантюшка зітхнув:

— Ох, діла-а!

— Дивись, Пантелеймоне, якщо язик де-небудь розпустиш, уб'ю! — пообіцяв Альошка. — Я тебе до Силіна привів, я за тебе й відповідаю.

— За собою краще дивись! — відкопиливши губу, буркнув Пантюшка. — Щоб самому часом не влетіло.

Під враженням розмови з Силіним Альошка був готовий до найрішучіших і негайних дій. Але ні він, ні Пантюшка не думали, що починати свою нову діяльність їм доведеться так скоро.

Коли вони пішли з двору і попрямували до штабу, Альошка раптом побачив плечистого хлопця у гімназичній шинелі, який ішов попереду них, і впізнав Маркова. Альошка здригнувся. Несподіваний здогад промайнув у нього в голові. Напевне, Марков, цей купецький синок, недаремно вештається біля штабу. Альошка згадав свою зустріч з ним три дні тому, дивну розмову про німців, слова Ващенка про те, що Марков не вперше приходить сюди... Потім пригадав, що Марков хотів зайти в штаб, але чомусь передумав. Невже?!

Альошка мимохіть пішов швидше.

Проте Марков, минувши готель, повернув в одну з бокових вулиць, і Альошка заспокоївся.

Коли хлопці прийшли в штаб, Альошка завів приятеля в караульне приміщення, де в цей час нікого не було, а сам побіг нагору, в канцелярію, йому кортіло перевірити, чи справді друкарка — фон-Гревеніц.

Перед дверима він зупинився і постарався набрати заклопотаного вигляду. Друкарка сиділа на своєму місці біля кімнати Ради. Одного погляду на неї Альошці було досить, щоб переконатися: вона! Помилки бути не могло. Як він відразу не пізнав це бліде обличчя з ліловими мов від недосипання тінями під очима і бридливо опущеними куточками губ!.. Пані фон-Гревеніц на старій друкарській машинці, що страшенно торохтіла, друкувала бойові декрети Ради п'яти!

Альошка пройшов повз неї, промурмотів мовби сам до себе:

— А Силіна нема?..— і, повернувшись, вийшов у коридор.

На площадці сходів він зустрівся... з Марковим.

У першу хвилину Альошка розгубився. Не знаючи, як поводитися, він хотів уже пройти мимо, але Марков сам зупинив його.

— Здрастуй! — сказав він, посміхаючись на весь рот. — Ти що, не впізнаєш?

— А... здоров, — промовив Альошка і покашляв, прочищаючи горло від раптової хрипоти.

— Добре, що я тебе зустрів! — бадьоро сказав Марков. — Я, признатися, навіть шукати тебе хотів! — він простягнув Альошці руку.

Той майже машинально потиснув її. Марков, здавалося, щиро радів їхній зустрічі.

— Слухай, у мене до тебе є справа. Ти не зайнятий?

— Ні. Яка справа?..

Марков узяв його за гудзик шинелі і відвів убік.

— Справа ось яка, — таємниче заговорив він. — Я тобі все розповім. Ти тут своя людина, може порадиш, що робити... Розумієш: конфіскували батькове майно... Це загальне явище, я не заперечую. Я ж, тобі, напевне, відомо, сам революціонер... Але ми з матір'ю зараз дуже бідуємо, а мені сказали, що Рада п'яти видає якусь грошову компенсацію за конфісковані речі. Ти нічого не чув про це?