Євген Куртяк - Спалені обози

Ярослав погасив цигарку, закинув руки під голову. І дуже виразно згадав те, що було місяць тому, коли він нарешті одвідав матір. Тоді… Ти тоді так само, як і зараз, лежав і дивився в стелю. І говорив до матері:

— Мамо, ми стільки натерпілися… Там, на фронті, було дуже багато дощів. Дощі і кулі… А в таборі для полонених — тиф… І сухоти…

У той день, коли ти був у матері, також надокучливо цідився марудний дощ. Здавалося, заливає все живе довкруж. Чорна хмара і сиві шиби. Дощ, мати і ти. Раптом мати зойкнула.

— Що, мамо?

— Знову…

Ти визирнув надвір — представник влади з двома жандармами. Вони причавкали на подвір’я, де брат, натягнувши на голову мішок-капюшон, рубав дрова. Представник влади недбало привітався з братом, проминув його і зайшов до господи.

— Одягайся! — звелів тобі.

— Чого? — заломила руки мати.

— На розмову!

Ти встав, одягнув піджак. «Будь здоров», — сказав братові, але брат під капюшоном, брат вдав, що не вчув. Брат під капюшоном… А тебе пригнали до церковиці. Там уже було повно людей, навіть сімдесятилітні, навіть підлітки.

— Зречіться того, чого ви хотіли! — вимахуючи кулаками, вимагав представник влади.

Ніхто нічого не відповів.

— Вам заціпило?

Ніхто нічого не відповів.

— Лягайте! — заволав представник влади. — Але випрямляйтесь так, ніби стоїте! Випрямляйтесь!

Палки випростали всіх.

— Ниць, ниць! — рикав представник влади.

Люди — обличчям до землі.

— Ви хотіли її мати? — єхидно процідив крізь зуби представник влади. — Нюхайте! — І по хвилі: — А тепер зліва направо підходьте по одному!

Тобі випало йти першому. Четверо оточили тебе. Один бив по голові, другий — під коліна, третій — під ребра, четвертий — в живіт. Ти звалився.

— Нюхай, чим пахне!

І ти втратив свідомість. Тебе відлили — ти увесь мокрий, та спершу нічого не розумів — дощ…

— Відпочинь собі,— поблажливо сказав представник влади. — І нюхай, чим пахне те, чого ти так дуже хотів.

Знову небуття… Коли ж розплющив очі, дощу вже не було — над тобою сиділа мати.

— Я слабий, мамо. Даруйте.

— Лежи, сину, тихо лежи.

— Мені гаряче, мамо. Мені так гаряче, мамо, як тоді, коли в мене було запалення легень. А може, мамо, це знову запалення? Га, мамо, може, знову?

— Ні, ні, сину…

— А знаєте, мамо, одного разу в січні зазеленіла трава… Дуже-дуже яскраво…

— Яка трава?

— Зелена трава, мамо, поміж білого снігу…

Ти дивувався, що мати не вірить. Справді, взимку зазеленіла трава. Зелена трава поміж білого снігу….

«Було», — Ярослав зітхнув, затиснувши зуби, і вмить прогнав спогади. Треба жити! А вже минув шостий місяць, відколи він нарешті вирвався з російського полону, та Львів зустрів його похмуро, непривітно, і Грицан день у день переконував себе, що в нього нема ні батьківщини, ні Львова, ні дружини, ні сина, ні дому — в нього нічого нема. Він був замордований своєю мукою.

Батьківщина? І так, і ні. Є клаптик розритої гарматами української землі, що зветься Галичиною і має прадавню історію: жили тут, обабіч Дністра, люди ще до нашої ери. Плодились, ростили потомство, щоб потому створити князівства Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Галицьке, які згодом об’єднались в одне — Галицьке, а ще перегодя — в могутнє Галицько-Волинське. І по-різному називали ці землі — Галицька Русь, Прикарпатська Русь, а далі одним словом — Галичина, а чи за Австрійської влади — Східна Галичина, Західна Україна, та найвагоміше — Галичина, бо місцина ця багата кам’яною сіллю, яку називають ще кухонною, а окремі кристали — мінералом галіт, — від грецького слова «галь», тобто сіль, і пішла назва краю — Галичина. Але коли почалася світова війна, не її, Галичину, ти боронив — ти покірно марширував в австрійському мундирі і ніяк не міг збагнути, чому йдеш душити Сербію — маленьку Сербію, свободолюбиву Сербію. Австрія ще в 1772 році заграбастала твою Галичину, а точніше — перезагарбала, бо ще в 1349—52 роках її поневолила Польща, тож перезаграбастала і тепер хоче заграбастати маленьку Сербію, і ти маршируєш під чорно-жовтим прапором монархії, аби, поневолений сам, неволити іншого. Нечуване дикунство! Ні, ти не стрілятимеш у сербів! Але ти був серед тих, хто стріляв, — ви стріляли в сербів, а серби стріляли у вас… І в тебе… Під Белградом тебе зрешетили осколки гранати. Коли їх повиймали у Відні, ти поклявся не служити більше монархії, ти подався до Українських Січових стрільців — все ж таки, як твердили стовпи нації, то — своє військо, рідне, героїчне, за власну державу б’ється… Себто за Галичину.