Євген Куртяк - Спалені обози

— Пізно про це говорити, я думаю про інше, — сказав Тарнавський. — На Пості-Волинському зупинимось, і ви спробуєте зв'язатися з Коростенем, себто з Вольфом.

— Уже готовий, пане генерале!

На Пості-Волинському машиніст загальмував, і Шаманек хвацько побіг, а вернув наче бусол з підрізаними крильми:

— Полковник Вольф Коростеня не взяв… Другий корпус і Січові стрільці Коновальця під ударами червоних відступають…

Аж тепер генерал Тарнавський остаточно увірував: це крах… Він мовчав до самої Вінниці, відтак звелів Шаманеку:

— На ранок підготуйте наказ від мого імені: вся Галицька Армія відходить на лінію Житомир-Бердичів-Козятин…

Тихо поскрипуючи, поволі котився віз, на якому лежав поранений Вайда. Його поранили в голову на київському мосту, правда, не дуже важко, але рана була доволі глибокою. Його перебинтували, і тепер він лежав на возі, який тихо котився і тихо поскрипував. Знову були обози, обози, обози, обози… Галицька Армія покидала Київ.

У Вайди боліла голова. Від Кавказу по С ян хай буде один лан!.. Дурні! Ідіоти! Дай їм тільки кличі… Тільки тасла… Вони забувають, що до булави треба голови. Граються в державу. Кому потрібен був цей парад? Похід на Київ? Радив же Тарнавський: спершу ідім на Одесу… Щоб він здох, цей Петлюра!

«Восени всі птахи, незалежно від того, яка погода, відчувають неспокій, заздалегідь готуються до далеких мандрів…»

— Кому це я розповідаю? — прошепотів Вайда.

«Своїй смерті, що сидить на твоїй голові… Але це так: птахи готуються до мандрів, як людина до смерті… Все починається з гарної погоди, сонячної днини, коли птахи ще не відчувають ніяких труднощів з кормом. Однак гіркий досвід поколінь підказує їм, що треба готуватися в дорогу…»

— Таню…

А підвода все скрипить тихо, і Вайду тягне на сон. Накрапує дощ, і Вайда чує, як хтось обережно його вкриває.

Коли він прокинувся, був день. Милий, задумливий. Над полями, над червоними заростями молодої осики, над березовими гаями з жовтими сережками — міцний настій блакиті.

«Цього року щось швидко осінь починається, — з гіркотою подумав Вайда. — Чи, може, це мій кінець?»

Котилися обози. І тупали ноги. Куди? Адже довкола смертоносне кільце, чотирикутник смерті — поляки, румуни, більшовики, денікінці… Обози котилися в прірву.

Вони відступали між Ірпенем і У навою, десь північніше Фастова, прошкуючи на Попільню, вони йшли біля одного із Змійових валів, яких є аж п’ять на Правобережній Україні і про які існує немало легенд. За однією з них, киянин Кирило Кожум’яка переміг страшного Змія, який заліг на березі Дніпра і вимагав од мешканців данини дітьми. Запрігши Змія у величезний плуг, примушував його прокладати борозни, які люди й стали називати Змійовими валами.

«Ой легенди-легенди…»

І Вайда з гіркотою думав, що не Змій тут орав, а люди, бо вічно вони од когось захищались. Отож і будували ці оборонні споруди. Хоч це мало помагало, бо завойовники завше вдосконалювали свою зброю, як і вдосконалювали засоби для того, аби поневолити туземців, привласнивши їхнє майно.

— Ви нас зрадили, — долетіло до Вайди.

— Що-що?

— Галичани продали Денікіну Київ!

— Не будь Петлюрою!

Вайда з натугою посміхнувся. Різко заболіло в голові, і незабаром він заснув. А прокинувся у Попільні.

Тут зупинилися обидва корпуси — Перший і Третій. Армія була боса. Справді, босоніж ходили по Попільні. А ще була туга за Галичиною. І повні протилежностей чутки: Антанта визнала ЗУНР і не визнала, поляки покидають Галичину й не покидають…

Повний моральний надлом: ніхто не хотів нікуди іти. Ніяка Одеса! Ніякий Київ! Хай воює Петлюра, як хоче!

Петлюрівці з Петлюрою казали: ви, галичани, зрадники, а ваш диктатор — хам! Його треба розстріляти…

Вайдина рана поволі заживала. Одного разу, гуляючи на свіжому повітрі, почув стрілянину на вокзалі. Почалапав із цікавості. Побачив звичне — билися галичани і петлюрівці. Виявилося, що галичани забрали вагон продовольства, а петлюрівці не давали. Отут і пустили в хід зброю, люто, ненависно.

«Так буде й надалі…— подумав Вайда і глянув на братів перстень, якого ніколи не знімав з правиці, ласкаво погладив. — Братові добре… Здихай — і тобі буде добре!..»

Через кілька днів, коли себе вже більш-менш нормально почував, попросився, аби його пустили до Вінниці.

— Наречену хочу зобачити.

— їдьте, — не заперечував лікар, прикислий галичанин без одного ока. — А як буде там вам добре, то й не вертайтеся…