Алекс Веддінг - Незвичайна пригода Каспара Шмека

— І Анзельм тут! Онде з шаблею.

— І Зеекатц. Стоїть ліворуч ззаду. Втрьох вони втекли. Втрьох і повернулись.

З кухні головної квартири вибіг Себіш. У лівій руці він тримав палицю, до якої була прив’язана біла ганчірка — знак капітуляції; в правій кухар розмахував американським триколірним прапором.

— Хай живуть наші визволителі! — кричав Себіш. — Віват, Вашінгтон!! — він хотів говорити далі, але, помітивши Каспара, почав запинатися і змовк. Покірно підійшов ближче.

— Гляньте-но, Каспар! Я завжди казав, що хлопець… піде далеко, — улесливо сказав він. — Так, Каспар, я завжди любив тебе. Чи тепер треба тобі говорити «ви»? Може, ви зможете замовити хороше слівце про мене генералові? Себіш. звісно, готуватиме їжу панам офіцерам! Сніданок уже готовий. Мені здається, я вже бачив пана генерала з вікна. Начебто ввічливий і милий чоловік, не великий і не малий, гарно збудований. Його обличчя відразу викликало у мене любов і пошану Мені треба знайти нового пана. Чорт забирай! Увечері добре поїв, а вранці — труп.

Мовчки дивився Каспар в обличчя свого запеклого ворога, в цю мертвотно-бліду маску брехні, злості й безсилля.

Руки Себіша нервово бігали по вилогах сурдута.

— Нарешті ми, гессенці, звільнені від нудної служби, — сказав він тихо, скоромовкою. — Я завжди був проти цій проклятої війни. Якби нас не примушували, не підганяли зброєю у спину…

— Ми знаємо, ти завжди за переможців, все одно хто вони, — відповів Анзельм глузливо.

— Не може ж бідний кухар пробити головою стіну, — намагався захистити себе старий. — Особисто я завжди був за справу свободи…

— Замовкни, падлюко, кожне твоє слово — брехня! — Стара Катрін, по обидва боки якої були Шмельцле і Мета, протовпилась через ряди солдатів наперед. — Це один з тих панів, які з'являються після бою. З кухарем мені взагалі треба порахуватись…

— Мені теж! — почулося з рядів її друзів, а також полонених.

Ревматичною рукою Себіш боязко провів по вусах.

— Тільки для того, щоб мене обмовити, — продовжувала маркітантка, — він поширив чутки, що я з’їдаю все краще з супів, а решту лишаю солдатам!

Себіш хотів уже сховатись у будинку. як тарган у щілині, але Шмельцле заступив йому дорогу. Дивний, ніби підземний голос, який так лякав колись Себіша, почувся ще раз:

— Себіш, Себіш, пригадай підлоти, за які мусиш відповісти!

Кухар жахливо закричав. Він кинувся тікати, але відбіг недалеко. Ноги його посковзнулись на замерзлій калюжі. Він простягнувся, спробував підвестись, але впав знову. Зламав обидві ноги.

— Заберіть його до шпиталю для полонених! — наказав Анзельм двом гессенцям.

Хвилювання вляглося. Нарешті Шмельцле, Каспар, Анзельм і Катрін змогли кинутись в обійми одне одному. Тільки Мета стояла нерухомо. Вона закутала свої задубілі руки у фартух і безмовно дивилась на Каспара. Каспар також онімів. Вони хотіли так багато сказати одне одному, але зараз жодне слівце не спадало їм на думку. Виникла коротка пауза, але їм вона здалася занадто довгою. Зрештою Каспар наважився. Він ступив два кроки до небоги Катрін і урочисто передав їй маленьку шкіряну коробочку. Мета одразу відкрила її і витягла низку з строкатих скляних пер лип і черепашок.

— Яка гарна! Такої я ще ніколи не бачила, вигукнула вона.

— Це індійське намисто племені ірокезів. Я одержав його від вождя «Червона громова хмара», який служить у нас розвідником

Зворушена Мета ласкаво поцілувала Каспара.

При цьому вона вся зашарілась, а хлопець залився краскою від самого підборіддя, вкритого білявим пушком, аж до вух.

— У нього вже борідка! — скрикнула вона і зніяковіло засміялась. — Як ти виріс, Каспар! І міністерські чоботи знайшли собі гідного господаря…

Через дві години після нападу на пеннингтонський пікет, після сум’яття, яке не можна описати, Трентон був повністю в руках американців. По вулицях йшли, співаючи, переможні загони молодої вільної держави, які до цього завжди були биті. Але обставини тепер змінились. Перед колишньою головною квартирою Ралля, над якою майорів американський прапор, солдати Вашінгтона в строкатих потріпаних у маршах і боях формах, худі і виснажені, але осяяні перемогою, утворили велике коло. В це коло складали рушниці, патронташі і шаблі гессенські роти. І п’ятнадцять блакитних знамен з гессенським коронованим левом, обрамленим сріблом і золотом, лежали на цій купі. Майже вісімсот чоловік офіцерів і солдатів було взято в полон.

Те, що гессенці мусили складати зброю перед людьми, яких досі вважали за крамарів і селян, було чимсь таким, чого не міг втямити Фріц Кляйнпауль.