Алекс Веддінг - Незвичайна пригода Каспара Шмека

Тільки тепер частина полку Ралля, зібралась недалеко від базарної площі. Нарешті з’явився сам полковник і майор Еммеріх. Лейтенант Відергольдт виступив наперед і доповів Раллю про обстановку.

Полковник летів стрімголов і задихався більше, ніж його кінь.

— Яка сила у ворога? — нетерпляче перебив він Відергольдта.

На це питання молодий офіцер не міг дати точної відповіді, але він знав, що приблизно три батальйони рушили проти нього, і бачив, як два інші вийшли з лісу і зараз, мабуть, уже обійшли їх.

На одну хвилину Ралль втратив самовладання, його червоне обличчя сполотніло. Він механічно зарепетував:

— Шикуйсь! Вперед, руш! Вперед! Вперед!

Він пришпорив коня, і той помчав галопом. Поряд з Раллем погойдувався в сідлі Еммеріх, серце його сильно колотилось.

Ворог виходив навпростець до головної квартири. Деякі гессенські каноніри з власної ініціативи заходились відповідати на обстріл американців. Приглушений гуркіт гармат розбивався об стіни. Але незабаром гавкання кількох гессенських гармат завмерло. В цей час на полі бою з’явилися загони Ралля і відвоювали у противника гармати, які вже вони захопили. Почалася запекла бойня, що навіть обидві сторони не мали часу заряджати рушниці і стріляти. Кололи один одного багнетами, били прикладами, навіть голими кулаками. Повсюди лежали поранені і мертві. Слина у трупів замерзала. їх уже вкривав тонкий шар снігу.

Полковник Ралль кинувся з своїм загоном праворуч, маючи намір ударити в тил ворогові з вулиці, що вела до Прінктона. Але напівдорозі, в садку, засипаному снігом, американські стрільці вчинили йому опір. Під зливою куль ряди гессенців розладнались і повернули назад.

— Що ж тепер? — запитав Еммеріх з безнадійним розпачем. — Весь обоз у містечку…

— Не бійтесь. Трентон ми все одно повернемо, — прокаркав Ралль. Але Еммеріх відчув, що бадьорий голос Ралля не був щирим, полковник у глибині свого серця відчував, що гру вже програно. Вперто вони скерували коней назад до міста, ведучи за собою солдатів, що вже не вірили в успіх бою. Уже коло перших будинків гессенців зустрів вогонь рушниць і картечі. Усього кілька разів вдалося вистрелити гессенським гарматам; незабаром обслуга і коні були побиті. В таку негоду рушниці давали осічку. А багнети не могли на цей раз виручити гессенців, перед ними не було супротивника: американці стріляли з льохів, вікон, дерев, через мури, з дахів.

Ралль зовсім втратив голову.

— Гренадери, вперед! — закричав він пронизливо.

Розмахуючи шаблею, полковник кинувся під дощ куль, як самовбивця в річку. Багато його людей було вбито американськими снайперами. Гессенці остаточно розгубились.

— Рятуйтесь, рятуйтесь, все втрачено! — кричали солдати.

В дикій паніці вони розбігались. Лише Купш продовжував бій з власної ініціативи. Як божевільний, фельдфебель біг вперед і кричав «ура!», поки свинець з рушниці американського снайпера не звалив його на землю. Він тільки скрикнув.

Фріцу Кляйнпаулю відбило картеччю руку. Він був хорошим стрільцем, але самому бути підстреленим — не входило в його розрахунки. В лівій руці він ніс свою мертву праву, показуючи її кожному солдатові.

— Якби я за свою руку помстився ще кільком ворогам, я був би радий, — завивав він.

Вбита й поранена була більшість офіцерів. «Гессенський лев» Ралль впав з коня з двома вогнестрільними ранами. Він скорчився від болю, кишки вилізли йому з живота; проте він вітав смерть, яка зберегла йому сумнівну військову честь.

Недалеко від нього біля воріт лежав тяжко поранений Еммеріх.

— Це ранній кінець для такої хорошої кар’єри! — кричав він. — Я помираю як жертва свого честолюбства і зажерливості мого володаря.

Ледь він закрив очі, як один гессенець став спадкоємцем його золотої табакерки, залишивши годинник мертвому, оскільки куля мушкета так сильно продірявила його, як і власника.

Серед перших, хто ввірвався у місто, був стрункий чоловік з худорлявим обличчям, за зброю йому правила кривава заіржавіла шабля. Поряд з ним крокував, злегка накульгуючи, довгов’язий барабанщик, він невтомно бив по телячій шкірі, незважаючи на дірки від куль у барабані і на плащі, що розвівався на вітрі. Занадто великий капелюх з’їхав йому набік; на високо загнутих крисах сяяли американські кольори: синій, білий і червоний.

Поблизу головної квартири гессенський загін склав зброю і на знак капітуляції опустив знамена.

— Каспар! Касгіар! — пролинув схвильований шепіт в рядах полонених, які впізнали в американському барабанщику свого колишнього товариша.