Володимир Малик - Горить свіча

Боярин мало їв, а весь час дивився на них, і в його очах безперервно чи то від радощів, чи то від горя каламутилися сльози.

Добриня перший порушив мовчанку.

— Що ж тут, удома, боярине? Як у Києві?

Дмитро його поправив:

— Називай мене не боярином, а батьком — так, як звичай велить, сину. Чого вже там!

— Пройшли ми, батьку, проїхали всю Переяславську україну і добру третину Київської — і всюди пустка, всюди розорені городища, спалені села, людські кістяки біліють серед бур'янів. Чи ж залишилося хоч трохи люду на нашій землі? У Києві? — спитав Добриня, сприйнявши зауваження Дмитра спокійно, природно, як належить.

Дмитро сумно похитав важкою сивою головою.

— Мало що залишилося, дорогі мої, від нашої батьківщини. Понищені також Чернігівська, Галицька, Волинська україни. Жодного городища не уціліло, окрім Крем'янця та ще двох-трьох міст, Данилова, Холма… Церковні храми наші осквернені, села спустошені, людей поубивано, а багатьох виведено в Орду. Та ви самі це знаєте… Киян залишилася жменька одна. Колись більшого і кращого міста не було на Русі, а тепер з півста тисяч, що жили тут раніш, зібралося звідусюди одна тисяча, від сили — дві. Хто із лісів, із ярів, із пущ повернувся, хто з неволі втік та добрався додому…

— Отже, народу усе-таки трохи лишилося? Хоч на розплід… Бо половців до ноги вирубано або вивезено в неволю.

— Лишився народ, але вкрай підсічений на корені. Ледве животіє. До того ж кожного року з Канева набігає орда, хан Куремса робить зі своїми баскаками ординський вихід — збирає податки. І чого тільки не вимагає! І авариз — податок з урожаю, і капчур — зі скоту, і ямне — на утримання ямщиків, і кумисне та торосунне — на вино, і дорожнє, і поплужне, і митне, і пам'ятне, і кінне, і мимоїзне, і на корм, і поклонне, і на ханську ловитву, і на рать, і тамгу — з ремісників… Обдирають так, що смердові вже восени доводиться підтягати поясок… Та не тільки в цьому біда. Головна біда в тому, що немає у нас майбутнього. Темно попереду. Сил немає. Тепер хто не прийде з мечем на нас, той і переможе! Втратили ми державу…

— Що ж робити?

— Одно — вірити і сподіватися!

— То це ви свічку ставите в Софії?

— А ви бачили?

— Помітили світло у вікнах — заглянули.

— Я! За убієнних і за живих! За тих, хто доходить кінця свого шляху і за таких, як Дмитрик, що тільки-но народилися і вже стали рабами! За землю нашу — ставлю щоденно свічу! Маю надію. Вірю, що, може, колись, за сотні літ, все зміниться — і плем'я наше розправить крила.

— Чи ж розправить?

— Болить душа. Лежить на ній важенний камінь. Не змогли ми вистояти! Були роз'єднані — на окремі городища, на окремі князівства. От і переміг нас Батий поодинці, хоч і билися всі мужньо! Побив, погромив, розсіяв по світу, як римляни — іудеїв. Та вірю я, що відродимося знову! Рано чи пізно — відродимося, розправимо крила! В цьому моя віра! Бо без віри, без надії важко жити! Зовсім не можна!

— Без надії важко жити. — погодився Добриня. — Я от вірю, що хтось із моїх у Калиновому Куті врятувався. Ну, хоч одна рідна душа! Хоч півдуші!

Дмитрові очі блиснули.

— А знаєш, я був у Калиновому Куті. Думав, ти вберігся — то, може, хоч що-небудь дізнаюся про Янку. І — поїхав…

Добриня аж кинувся.

— Ну, й що? Що там? Як там? Кого бачили? З ким говорили?

— Сестра твоя Ганночка жива…

— О Боже! Ганночка! Жива! Яка радість!

— Побралася з якимось парубком. Кузьмою звати. Уже сина мають — Добрика. І двох інших Добриків усиновили — братових.

— Добриків! Миланиного сина теж! — вигукнув Добриня. — Коли б то тільки вона знала, бідна!.. Я поїду туди! Завтра!

— Поїдеш, звичайно… Ну, не завтра, а поїдеш… Але Калинового Кута вже немає — геть згорів, заріс бур'яном, зник.

— Зник… А люди?

— Трохи врятувалися в лісах… Зробили собі такі-сякі землянки по крутосхилу над Ірпінем і назвали нове сільце Новосілками, а Калиновий Кут — Старосіллям [120] Так це урочище в селі Новосілках Макарівського району на Київщині зветься й досі .

— Боже, як за кілька літ усе змінилось!

— Так, змінилося, — похитав головою Дмитро. — Змінилося так, що бодай і не бачити. Батий завдав нам такого удару, від якого ми довго будемо очухуватися. Чи й очухаємося колись! Упала наша держава — чи й підведеться!..

Тут почулося з сусідньої хоромини тихе попискування Дмитрика. Чи приснилося щось малому, чи в пелюшках рибки наловив — прокинувся.

Янка схопилася, але Дмитро поклав їй руку на плече — посадив на місце, а сам підвівся.