Володимир Малик - Горить свіча

— І все ж — де його шукати? Ти бачив його?

— Бачив. Учора він зі своїми хлопцями був тут.

— Був тут! — вигукнув Добриня. — Отже, він десь недалеко?

— Може, недалеко, а може, й далеко, — ухильно відповів Кулі-баба. — Хто теє знає? Один Бачман. Але я тобі, орусуте, дам їжі на три дні, а за цей час ви, може, зустрінете Бачмана.

З цими словами старий витягнув з мішка торбинку сиру і кілька шматків в'яленого на сонці м'яса.

— Дякую, — розчулено відповів Добриня, приймаючи такий дорогий подарунок. — Колись ми були ворогами, тепер стали друзями. Світ не без добрих людей — і на цьому він тримається! Бувайте!

Старий половець помилився: втікачі були такі зголоднілі, що їжі, якої він їм дав, вистачило не на три дні, а лише на два. Та й то на вечерю залишилися одні крихти. А третій і четвертий день знову йшли голодні і ледве брели осіннім степом навпростець.

Янка змарніла, пристала зовсім. Тому, коли вони під ранок натрапили на покинуте кимось пригасаюче вогнище, навколо якого лежали обгризені кінські маслаки, Добриня сказав:

— Все. Далі — ні кроку. Що буде, те й буде — зупинимось тут. Сідай до вогню — грійся, а я спробую спіймати що-небудь — байбака, степову черепаху чи овечку, що відбилася від отари. Запечемо на вогні — і трохи підкріпимося.

Він назгрібав сухого зілля — кинув на багаття, а другий оберемок підіслав Янці, яка зразу ж опустилася на нього і простягла до вогню холодні руки. Тепер вона не перечила Добрині, бо так стомилася і стільки витратила за ці дні сил, що їй уже було однаково — жити чи померти.

Добриня мовчки попростував у туманний ранковий степ. Та не відійшов і на сотню кроків, як раптом побачив на витолоченій траві залишки розчленованої на шматки кінської туші. Кращі шматки м'яса були кимось вирізані і забрані, але залишилися голова, ноги та тельбухи. Зверху лежало велике блідо-рожеве серце. Добриня притьмом кинувся до нього.

Він приніс свою здобич до багаття і кинув кілька шматків м'яса в вогонь, а сам опустився біля Янки на коліна, обняв її за плечі і крізь радісне ридання, що клекотало в його грудях, хрипко проказав:

— Ми врятовані… І на цей раз врятовані… Щаслива доля оберігає нас, Яночко!

Вони сиділи тихо і не відривали погляду від багаття, де шипіло, сичало, шкварчало, поволі обвуглюючись, кінське серце. Сиділи довго, поки воно не спеклося, а потім дістали з жару і, дмухаючи на нього, щоб швидше остудилося, накинулися на їжу.

Коли наситилися і зігрілися біля вогню, відчули, як на них накочується тепла хвиля сну. Янка підібгала під себе ноги, зіщулилася, зручніше вмостилася в своєму гніздечку і незабаром заснула. Йти далі вона не могла — їй потрібен був спочинок.

Добриня ліг біля неї і заснув теж.

Прокинулися вони одночасно, розбуджені тупотом копит, голосним кінським іржанням та гомоном багатьох людських голосів, підхопилися і завмерли від жаху. Довкола них щільним колом стояло кілька десятків озброєних вершників.

— Хто ви? — спитав по-половецькому круглолиций немолодий чоловік. — Орусути? Келари? Звідки і куди прямуєте? Втікачі?

Добриня мовчав. Хто ці люди? Які їхні наміри? Що їм відповісти?

Він зацьковано зиркав довкола, відчуваючи в серці холодну тугу від безвиході і гарячкове шукаючи відповіді, яка могла б їх порятувати. Але жодна путяща думка не лізла в голову. Залишалося одно — сказати правду.

— Так, ми орусути, — глухо промовив він. — Що вам від нас треба?

Від його голосу один з верхівців, що стояв позаду, здригнувся і вигукнув:

— Добриня? Ти? Невже це ти?

Добриня підняв голову — перед ним на карому коні сидів Качир-укуле. Помолоділий, гарно зодягнений, оперезаний дорогою зброєю, він з подивом і радісною усмішкою придивлявся до обідраного, змарнілого, зарослого буйною чуприною та бородою втікача-богола.

— Качир! Качир-укуле! — стрепенувся Добриня. — От яка несподівана зустріч!

Качир-укуле зіскочив з коня, обняв його.

— Я радий, що зустрів тебе, друже! А це твій брат? — повернувся до Янки.

— Це моя жона, — усміхнувся Добриня. — Тобі я можу відкритися — це моя жона, Янка. У хизарі ми це приховували, а тепер немає потреби… Ми втекли, бо зустріли одного недруга, Домана, що ще в Києві заповзявся звести мене зі світу та й Янку знав добре. Ми боялися, що він розповість про нас ханові, і відразу втекли. Вже тиждень блукаємо в степу, охляли з голоду, мерзнемо… Думали — пропадемо…

— Ну, тепер не пропадете — поїдете з нами. Бачман буде радий бачити вас!