Володимир Малик - Горить свіча

Добриня все ще не впізнавав жінку, що припала обличчям до його грудей. Тоді він обережно взяв її голову шкарубкими долонями і відірвав від себе. І тут на нього глянули такі колись милі, такі кохані очі, що він з несподіванки аж заточився.

— Милано! Ти? Милане! — промовив хрипко, з натугою і навіть якоюсь розгубленістю. — Ти… Тут?

— А де б же я мала бути, Добрику? Хто вижив, ті всі тут, а хто не вижив — тому царство небесне. — І тихо додала: — Я нещасна слабка жінка, Добрику. Я прихилилася туди, куди мене доля прихилила. Бачиш — то мій чоловік і мій синок… Чоловік здивований моїм вчинком, але я йому скажу, що ти мій брат. Правда? А хіба ж я могла стриматися, коли після всього, що з нами сталося, зустріла брата?

Вона вивільнилася з рук Добрині і сказала монголові:

— Айджу, це мій брат. Їдь попереду, а я піду пішки — поговорю з ним.

Айджу прискіпливо оглянув Добриню з ніг до голови, але не став перечити жоні. Сказав щось охоронцям, що, стурбовані несподіваною зупинкою, вже бігли сюди, і торкнув волів батогом.

Валка невільників рушила теж. Заспокоєні словами Айджу, охоронці не здіймали крику, лиш заляскали батогами.

— Гайда! Гайда!

Милана взяла Добриню за руку.

— Про наших нічого не знаєш, Добрику?

— Нічого. Мабуть, усі загинули. Милана схлипнула.

— Усі. І мій синочок… Мій Добричок… Боже, яке нещастя! Яке горе!

— Ну, в тебе є вже другий, — не стримався Добриня, хоча й відчував, що завдає їй болю, що не слід так говорити.

— Ти мене докоряєш, Добрине?.. Є! Звичайно, є!.. Звичайно, я люблю його, хоча він і від чужинця, — болісно скривилася Милана. — Та хіба я хотіла? Серце ниє-пече за моїм первісточком, за Добриком… Коли б я знала, що він живий… Що в добрих людей… Боже, яка б я була щаслива!

Добриня почервонів, йому стало жалко її. Він обняв її за плечі — втішив:

— Вір, що живий! Вір! І тобі буде легше… Та й справді, чому б йому не зостатися живим? Не всі ж, далеко не всі загинули. Багато хто врятувався… Хіба не так?

— Може, й так, — погодилася жінка і підвела вгору очі.— А ти ж як?

— Погано.

— Я бачу, що недобре.

— Е-е, що я? Я звик до такого життя. До всього звик… А ось із Янкою зовсім погано.

— З Янкою? Хто це?

— Моя жона… Правда, ми з нею не повінчані, але скоро матимемо сина або дочку. Гріх великий, але Бог нам простить…

— Що ж із Янкою?

— Заслабла. Тяжко занедужала… Після того, як хан Менту вбив її брата, а його жону і доньку зварив живцем у казані, вона стала сама не своя… Коли б якісь ліки, якесь зілля… Та де його взяти? Не до зілля тут, коли нічого до рота кинути.

Милана заглянула в засмучені очі Добрині.

— Де ви живете?

— У хизарі.

— У хизарі? І Янка з тобою? Але ж то чоловічий хизар!

— Вона видає себе за мого брата, підлітка. Ніхто не знає, що вона жінка.

— Ось як! Але хизарів багато. В якому ж?

— Наш примітний. Біля воріт — колодязь, а над ним — молода шовковиця. Та для чого це тобі?

— Я принесу Янці зілля. Сьогодні ж і принесу… — і вона побігла до воза.

Увечері його зустріла збуджена Янка.

— У мене була Милана. Така добра душа! Поглянь, що принесла мені,— і вона показала на клунок. — Тут і цілющі трави, і кумис, і козине молоко, і пшоняна каша, і добрий шмат печенини… Вона була б тобі гарною жоною!

Добрині вчувся прихований докір в її останніх словах. Він присів біля неї і обняв за плечі.

— Люба моя! Ти мені найкраща, наймиліша. Ти — моя доля, моя судьба! А з Миланою не судилося щастя… Пий усе, що вона принесла. У неї легка рука — може, тобі полегшає і ти видужаєш…

— Їж і ти — тут вистачить на двох.

— Ні, ні, це все твоє.

— Милана казала, що принесе ще. Її чоловік — монгол, теж добра душа, не перечить їй. Він зовсім не бідний — у нього косяки коней вигулюються в степу і отари овець випасаються.

І Янка розв'язала чималу торбину і почала виймати з неї їжу.

…Непомітно промайнув місяць. Тривога Добрині за здоров'я і життя Янки поволі вщухла. Добрий ангел в образі Милани майже щодня з'являвся в темному хизарі, приносив гіркі цілющі напої з духмяних степових трав і не менш цілющий кумис і силою змушував Янку пити. Після цього їй хотілося їсти і спати… Їсти і спати…

За тиждень таких відвідин Янка звелася на ноги, а ще за три тижні на її щоках заграв рум'янець. До роботи її не змушували ставати. Бей Айджу, що в перший же день прибув до хизару разом з Миланою, щоб побачити вмираючу дружину свояка-орусута, замовив за неї слово, і наглядачі залишили її в спокої. Більше того, він домігся права двом боголам — Янці і Добрині — виходити за межі хизару, і вони одного дня, в неділю, вперше за довгий час неволі вийшли в місто.