Володимир Малик: Фірман султана

Під шум вітру і плин власних думок паша непомітно заснув.

Здавалося, спав увесь корабель. Вартові — на кормі і на носі судна — понатягали на голови башлики, закуталися тугіше в довгі аби [5] Аба — накидка, плащ (тур.). і, примостившись у затишних місцях, спокійно дрімали. Хропли в своїх тісних задушливих каютах яничари. На нижній палубі час від часу дзенькали кайданами вві сні невільники.

Не спали тільки Звенигора, Воїнов і Спихальський. Лежали мовчки в пітьмі, вичікуючи, поки всі на кораблі поснуть.

Протяжний свист вітру і приглушений рокіт розбурханого моря сприяли їхньому задумові.

Десь опівночі Роман обережно витягнув з-поміж ніг обривок ланцюга. Потім допоміг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вільні! Правда, лишалися кайдани на ногах, і вони все ще перебували на кораблі, та це вже не лякало.

Пересилюючи біль, що пронизував спину, Звенигора перший встав із ненависної лави, підійшов до дверей комірчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Двері прочинилися. З комірчини неслося потужне хропіння наглядача.

— Чекай, Арсене! Дай-но я! — заблагав Спихальський і протиснувся в комірчину перший. Він простягнув у темряві свої довгі міцні руки і намацав ліжко Абдурахмана. — Псякрев! Добрався я ниньки до тебе!

Відчувши на шиї цупкі пальці, наглядач прокинувся і злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота.

— Арсене, розтлумач йому, хто ми і чого прийшли сюди. Скажи йому, що ми жаліємо, що не маємо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла!

— Не треба! Кінчай, пане Мартине! — прошепотів Звенигора. — У нас ще багато діла.

Абдурахман так, мабуть, і не зрозумів, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Він борсався недовго і незабаром затих.

— Єден готовий! — коротко сповістив Спихальський і гидливо сплюнув.

Тим часом Роман збудив усіх невільників.

— Тихо, братове! Витягайте ланцюг. Зараз скінчиться наша неволя!

Невільники швидко витягли з-поміж закутих у кайдани ніг товстий довгий ланцюг, який тримав їх біля опачин на прив'язі. Звільнившись від нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темряві один на одного, гримкотіли кайданами.

— Та тихше, чорти! — прошепотів Звенигора. — Варта почує!

Невільники застигли на своїх місцях. Спихальський тим часом знайшов у кишені Абдурахмана кресало і трут — викресав вогню, запалив світильник. Тьмяно-жовте світло вихопило з темряви напружені, закам'янілі обличчя веслярів.

Звенигора вийшов наперед.

— Браття! Настала година, коли ми можемо стати вільні! Берег — рукою подати! Доберемося плавом… Зосталося одно — зняти вартових на верхній палубі! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятовані! На березі зіб'ємо кайдани — і хто куди! Там уже кожен — пан своєї долі!.. А зараз дотримуйтесь тиші!.. Ми з друзями знімемо вартових. Нам потрібен ще один міцний хлопець на допомогу. Хто охочий?

— Я, пане Звенигора, — пролунав з корми голос.

Там поволі підвелася височенна постать.

— Хто ти, чоловіче? Звідки мене знаєш? — спитав здивовано Арсен.

— Грива я. Пам'ятаєш семивежний замок у Стамбулі?

Ну, як не пам'ятати? Звенигора зрадів, що знайшовся серед них ще один дужий і хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невільників найманців-зрадників для допомоги турецькому війську в його поході на Україну, Грива дав гнівну і різку відсіч перевертневі Свириду Многогрішному. Такий не підведе! Та й силу має чолов'яга!

— Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досі голосу? Чом не признавався?

— Не хотів виказувати тебе клятому Абдурахманові необережним словом. Та й сидів далеко — не з руки було! — прогув Грива, тримаючи рукою кайдани і пригинаючись, бо головою мало не діставав стелі.

Нарада була коротка. Збуджені невільники стовпилися біля сходів, чекали сигналу.

Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива, міцно натягнувши кайдани, щоб не дзвеніли, тихо піднялися по сходах нагору. На верхній палубі було темно, як у погребі. Свистів у снастях вітер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грізно шуміло море, по ліву — ледь-ледь вимальовувались неясні обриси високого берега.

Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потім Звенигора з Гривою, помітивши на носі темну зігнуту постать вартового, стали поволі підкрадатися до неї. Спихальський і Роман повернули на корму.