Олександр Iльченко: Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай iЧужа Молодиця

Та й чималенький московитів гурт дожидав його біля Пушкарського приказу.

Попрощатися прийшли й замурзані робітники з порохових млинів.

Прийшли з товаришем чоломкатись і вчені холопи з Гранатного двору.

I двоє писарів з Приказу малоросійського.

I щирі земляки з Хохловського завулка, що їх спершу так остерігався Омелян.

I зброярі, і ковалі, і гончарі московські, і ще якісь люди та й люди.

Були поміж ними й бояри.

Були й миряни, його недавні слухачі з Успенського собору.

Придибав і старий коваль, Шутов Корній, латаний та перелатаний дідок, який, порятувавши Омелькові життя, дав попервах йому притулок, а вже потім одвів до гончарні Шумила Жданова.

— Візьми ось! — і дідок сердито простягнув Омелькові житню хлібину (з половою, звісно, як тоді й водилось) у чистенькому вузлику.

Омелян поцілував хлібину.

Поцілував старому й руку, як рідному батькові.

Вони з ним помовчали якусь хвилинку.

Сіли на колоду під парканом.

Та й усі, де хто стояв, там посідали.

Зітхаючи, помовчали. Перехрестились на дорогу.

Потім швиденько валка рушила.

А валка в Омеляна набралась чимала.

Крім погоничів на хурах, українців, що хотіли повернутися додому, щоб допомогти в біді своїм, крім комонних стрільців, що їх московський цар послав — охороняти валку, в Москві зустрів Омелько й чумаків, котрі вовну привозили, і тепер чумацька валка рушила на сірих та сивих волах разом з Омеляном.

Чумаки йшли попереду, веселі, бо ж повертались додому.

Бо ж так давно вже дома не були, що й півня дорогою втратили з переднього воза, чорного півня, що чумаки взяли його, виступаючи з дому.

41

В ту врочисту хвилину, коли рушила валка від Пушкарського двору, наш Омелян потиху заспівав, бо мовчати не міг.

Москва не чула живої, голосної пісні вже чимало років, і коли наш Омелько ненароком торохнув серед притихлих на світанні вулиць на ввесь свій дужий голос, московити, що йшли за ним, з переляку очманіли, бо ж не знали ще про вчорашню царську, ще й не виконану обіцянку — скасувати заборону пісні.

Не знали того й стрільці-охоронники, але, зачаровані співом, вони не кинулись на Омеляна, не заткали співакові пельку, а слухали та й слухали, збентежені, налякані не тільки зухвалим порушенням височайшого указу, а й невідпорною силою пісні, що скувала їм руки, запалила зіниці, захопила дихання, зупинила серця.

Омелян співав стародавньої руської, якої навчився вже тут, бо ж вона відома є всім на Москві:

Омелян співав з почину сам-один, потім, торопіючи, ледве чутно забриніли й голоси з юрми, що зростала з кожною хвилею, потім уже сміливіше й сміливіше розгорталися груди ще в десятків та сотень холопів, кабальних і тяглих людей, що давно вже одвикли в Москві од руської гучної пісні, і тепер, допавшись, не могли вгамуватися, не вміли вмовкнути, співали та й співали за тим одчайдушним хохлом, і заметушились круг товпища співучої сіроми безпорадні стрільці, що вже не мали снаги погамувати аж такий дужий порив народу, а пісня, мов весняна вода велика, греблю прорвавши, кипіла й, нуртувала, і текла, і пливла, і струміла, і вже ніяка сила не могла спинити плину пісні, і здавалося, що вже співає, хохла на війну проводжаючи, співає ввесь стольний град, уся Москва, що зараз саме прокидалася в тривожному світанні, поблимуючи де-не-де першими досвітніми вогнями за оболонами шибок по боярських палатах.

Бояри прокидались у подиві, в страсі, в тривозі: німуюча Москва співала!

42

Далеко проводжали українців московити.

А коли потроху вже відстали всі ті добрі сіромахи, що прийшли напутити Омелька, коли вже поминули й ворота Москви, коли вже вибрались на гору коло Воробйового села, дід Корній Шутов спитав:

— Куди звідсіль твоя дорога, синку?

— На Малий Ярославець і далі…

— Гаразд.

— А що хіба?

— Людям треба знати.

— Яким це людям, батеньку?

— Всяким…

— Та й навіщо ж?

— А що ти думаєш?! Отак Москва тебе й відпустить без нікого?

— Москва… — зітхнув Омелечко, прощаючись, і його заклопотаний погляд легкою пташиною шугонув згори над містом.

Перший промінь сонця, лизнувши по золоту бань «сорока сороков», зненацька розпалився й сам від того цілування.

Розжарив, наче коваль шаблі, круто вигнені леза річок.

Дим чергової пожежі над ними торкнувши, той промінь зашарівся та спаленів, аж запалив високий грунь Кремля.