Олександр Iльченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай iЧужа Молодиця

Цар аж поблід і збляк за одну ніч, за ту добу, що Омелян його не бачив: від думок, від біди, від грози.

В першу мить, як самодержець вступив до палати, Омелько навіть його не впізнав: у темній одежі, з лицем, потемнілим од горя, з очима, де кипiли сльози досади на себе самого, на те либонь, що вірив гетьманові, нате, що скарав послів запорозьких, на те, що Омелянів лист міг би потрапити йому до рук ще тиждень тому і все могло б інакше скластися, щасливіше для руської держави, — і хлопцеві аж трохи стало жаль цього незлого, хоч і норовливого чоловічка, шкода стало царя, і він, по-важливо вклонившися, стиха йому сказав:

— Диво мені: чом же бояри нічого тобі не нарають?

— Лихо, що рають — аж надто багато, — стиха відмовив цар, видимо боячися, щоб його хто-небудь не почув. Та й шепнув потихеньку: — А тепер бий цареві чолом!

Сповняючи свою посельську службу, Омелько припав государеві до стіп, подякував Москві за поміч, за розраду, і просив, щоб воєводи руські з ратними людьми — та поспішили б на Вкраїну, де вже пролляли свою кров князі, бояри, ратні та посадські люди Москівщини.

Коли ж Омелько повторив з доземними поклонами прохання, щоб йому дорогою не боронили кликати охочих московитів, калужан та брянців, орловців та курян, кому захочеться в біді — своєю кров'ю послужити Україні, загомоніли чи не всі бояри, і цар перед ними стерявся, і ще більше потемнів завжди рожевий та гожий лик самодержця, поки він, вчуваючи безладну та сердиту мову царедворців, прислухався, як гуркоче грім.

Одні, волаючи, заскаржували полковників малоросійських, буцім приймали ті (хоч так воно й було!) утікачів посадських, холопів, тяглих мужиків, котрі п'ятами накивували від дідичіз та вотчинників, брянських, курських та корачівських.

Інші бояри нарікали, що селяни юрбами часом тікають з Росії до черкаських городів — до Сіверського-новгорода, до Стародуба, до Почепа, до Полтави, а то й на Запорожжя навіть.

Якийсь претовстенний боярин розходйвся, горлаючи про те, що втікачі подеколи вертають з України до своїх поміщиків та вотчинників, щоб витратити їх до ноги, геть вивезти їхнє майно, за димом пускаючи те, чого забрати з собою не можна.

Бояри говорили і горлали так, ніби й війни на світі не було, немовби й не звисала небезпека над московською державою, так декотрі з бояр уболівали за втраченим майном та викладали скарги на дрібні порушення вигод чи спокою українних (тобто окраїнних) вельмож, не можучи ані простити, ні забути помсти власних своїх рабів, котрі панською кров'ю гасили горе, як те заходило тоді не тільки в Росії, а й на Вкраїні, в Польщі, в Чехії та десь там, у далекій Франції…

I цар всія Русі — нічого на прохання Омелянове сказати не зволив, тому лише, можливо,. що надворі ще гриміла гроза.

Тільки ще більше спохмурнів, насупився й нажабився, начебто й не він учора слухав у Теремнім палаці казок та пісень українських, ніби й не він так реготав запанібрата з оцим не дуже й гречним малоросом, наче й не він, на двері оглядаючись, перехиляв з молодиком по чарці.

Цар навіть в очі не глянув Омелькові, коли той, на прощання вдаривши чолом, виходив із палати, щоб післязавтра на світанку рушити з обозом у далеку путь, на Україну, і вже знову посланець мирославський не відав — чи ж не схоплять раптово стрільці, чи не чигатимуть на нього при дорозі — не тільки хижі звірі, не тільки десь там чамбуляри однокрилівців, а й тут же, біля самої Москви, нещадимі холопи прекраснодушного й хитливого царя.

Гроза тривала. Починався дощ.

Омелечко поволі-волі простував до виходу з Кремля.

Хоч і не було такого, як водиться в казках, щоб на прощання йому там «у долоні заляпали, в барабан вибили й гроші одщитали», але й не зачепив Омелька ніхто, і він, перехрестившись, мерщій подався від царевого двору до своїх : до гончаря Шумила Жданова, в Гончарську слободу.

38

Слобода, здимівши, дотлівала в пожарищі.

Ні кузень, ані гончарень московських понад берегом Яузи вже не було: ані горна!

Все вилизав огонь.

Не лишилось навіть коминів над згарищами, бо ж палили в халупах по-чорному, тобто без печей, без димарів.

Вогню по дзвіницях уже не вістили, але прозорі, огнедихатi дими ще приникали до зрошеної зливою землі.

Люди, мов привиди, погорілищем блукали в надвечірніх сутінках, осяювані спалахами блискавиць, котрі й підпалили допіру цей куток Москви, оці нужденні халупи, що їх і погасити було нелегко, та й заливати з Яузи водою того божого, від блискавки, вогню налякані попами гончарі та ковалі не зважились, бо ж, за старим звичаєм, пожар, який почався від грози, гасити можна лише квасом, пивом, молоком та яйцями, а нічого ж того бідні московити, звісна річ, вдосталь ніколи не мали.