Олександр Iльченко: Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай iЧужа Молодиця

Там, де ще сьогодні вранці стояла похила й темна халупа Жданова, де ще кілька день тому весело палахкотіло гончарське горно (позавчора стрільцями запечатане на ціле літо), похиливши голову, нічого вже не бачачи й не чуючи, завмер старий Шумило.

Його сини знічев'я порпались у гарячому і вже мокрому від зливи попелі, збуджувані, видно, марною надією знайти бодай що-небудь із убогого свого майна.

Арінушка, до батька припадаючи, раз по раз кликала старого, ніби збудити намагалась від страхітливого сну:

— Тятя, а тятя! — Старий гончар не чув.

Помітивши Омелька, Аріна кинулась до нього, заплакала, прип'ялась на яку мить до плеча, потім знову засмикала батька, гукнула братам:

— Він прийшов!

Бо ж його тут, як видно, чекали.

Вони стали перед Омеляном, уся родина Жданова, і так на нього поглядали, мовби цей милий хохол міг бодай чим-небудь зарадити їхньому лихові.

— Коли в дорогу? — коротко спитала побігаєчка.

— Як тільки на світ благословиться… у вівторок.

— Добре… — непевно промимрила дівчинка і висмикнула з рожевої пипочки вуха срібну сережку, єдине своє багатство, і простягла її батькові. — Ось вам! — потім витягла другу і теж віддала.

Дбайливо вклавши свої коротенькі біляві косиці під стару шапку, вихвачену, видно, з вогню, бо один бік був помітно обсмалений, вона сказала:

— Я піду з ним. Ніхто не відповів.

— Тятя! Ви чуєте? Я піду з ним.

— Я згодом повернусь по тебе, — твердо мовив парубок. — Коли ти підростеш.

— Не доживу.

— Я повернусь.

— Щоб стати, як і всі ми тут, кабальним?

Арінка одвернулась.

I знову сказала батькові й братам:

— Я йду за ним.

— Мене за місто післязавтра, — мовив Омелян, — далеко проводжатимуть стрільці та стряпчі, та ще якісь там государеві холопи… Тебе схоплять!

— Я дожену тебе десь у лісі.

— Сама?

— Ми — з нею, — наче раптом прокинувшись після страхітливого снища, хутко мовив Жданов. — Ми йдемо з тобою.

— На Вкраїну? — здивувався Омелян.

— А що нам зараз… тут? — і він підняв уламок глечика, днів кілька тому помальованого спритними руками Омеляна.

— Мені ж веліли нікого не виводити. Ні з Москви, ні з руських земель.

— Дарма! — перехрестившися, сказав Шумило Жданов. — Збирайтеся в дорогу, хлопці.

Сини відповіли:

— Як стоїмо! Готові…

— То рушаймо

Поспішаючи вийти з міста за короткої літньої ночі, гончар Шумило Жданов сказав Омелькові, що вони через три дні зустрінуться в лісі, там і там, десь у певному місці, над річкою Лужа, за Малим Ярославцем, і вся родина Жданова — сам Шумило, два його сини і Арінка рушили в дальню й безповоротну путь.

Навіть не озирнулись на пожарище.

Тільки Арінушка затрималась на мить.

Перечекавши, покіль брати за батьком одійдуть трішки геть, припала до Омелька, поцілувала його і майнула, зникла на березі Яузи, вже осяяному блідим московським місяцем.

А чубатий Омелько ліг собі спати.

Дощик уже минувся, і молодий козак ліг на вологу та гарячу землю, яка ще пашіла пожаром, бо ще де-де долизували згарище останні кволі язики вогню.

39

Снився йому Мирослав у місячному молоці. Снився й місяць-повень: кругловидий, мудрий, з лукаво прискаленим оком, з двома хмарками — зліва й справа біля його уявних уст, темними й пухнастими хмарками, такими схожими на пишні вуса Козака Мамая.

I голосом того ж таки Мамая хтось питав:

— Куди ж дівають повний місяць, коли новий народжується?

— Кришать його на зірки, — занесеним зі Сходу жартом відповів йому Тиміш Прудивус.

Аж Омелькові стало смішно.

Та сміх той урвався зненацька, бо співак побачив полум'я, відчув його жар, занюшив дим, — та було це зовсім не те полум'я, котре допіру зжерло Гончарську слободу в Москві.

Це було вогнище…

Розкладене попід стовпом… вогнище святої либонь інквізиції, таке ж, як бачив колись Омелян у Мілані.

А над вогнем… йому снилося зблизька… стояв Тиміш Прудивус, брат, стояв прив'язаний до стовпа, мартопляс і блазень нерозумний, милий та любий Тиміш.

Вогонь уже лизав, йому п'яти.

Прудивус гукнув:

— Омеляне, прощай!

I Омелько прокинувся…

Уже й світало.

Уже десь, видно, й місяць розкришився на зірки.

А в вухах ще бринів далекий крик Прудивуса:

— Омеляне, прощай!

40

Ранній червневий світанок співака застав коло возів з гранатами, оружжям та порохом, у дворі Пушкарського приказу, де порались охочі земляки з Малоросєйки, що зголосились вирушити на Вкраїну з валкою Омелька Глека.