Давід Бальфор, одержавши спадщину, вирішив їхати в Лейденський університет закінчувати свою освіту. Але насамперед він мусив виконати обов'язок дружби і допомогти Алану виїхати з Шотландії, а також обов'язок сумління, який полягав у тому, щоб засвідчити невинність Джеймса Стюарта Гленського, ув'язненого перед судом за аппінське вбивство.
ЧАСТИНА ПЕРША
ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР
Близько другої години дня 25 серпня 1751 року я, Давід Бальфор, виходив з будинку Британської льонопрядильної компанії; розсильний ніс за мною мішок з грошима, а кілька поважних чиновників фірми вклонялися мені, коли я проходив повз їхні двері. Не далі як учора вранці я ще був, мов той жебрак, одягнений в лахміття, без копійки в кишені. Моїм товаришем був державний злочинець, а за мою голову встановлено винагороду. Нас обвинувачували у злочині, чутка про який облетіла всю країну. Сьогодні ж я одержав спадщину, і вона забезпечувала мені певне місце в суспільстві. Я став землевласником-лердом. Поруч зі мною йшов службовець банку, несучи моє золото, а в кишені у мене лежали рекомендаційні листи — словом, я був справжнім господарем свого становища.
Проте дві обставини затьмарювали мою радість: по-перше — справа, яку я мав довести до кінця, була дуже важка й небезпечна, і, по-друге — місце, де я знаходився, було незвичне для мене. Величезне місто з високими похмурими будинками, тисячі людей на вулицях, нестихаючий шум і гамір приголомшували мене, адже я виріс у сільській глушині, а потім довго поневірявся в безлюдному степу, порослому вересом, та по піщаних берегах моря. Найбільше мене бентежили мешканці міста. Син Ренкейлора був невисокий на зріст і тонкий у талії, тому його одяг аж тріщав на мені. Звичайно, в такому вигляді я не міг гордо виступати попереду розсильного банку, бо люди сміялися б з мене і (що в даному разі було б ще гірше) почали б цікавитися мною. Тому я вирішив у першу чергу купити собі необхідний одяг, а тим часом ішов поруч з розсильним, взявши його під руку, ніби ми були друзями.
В Люкенбузі я завітав до крамниці і придбав нове вбрання, правда, не дуже розкішне, бо мені не хотілося бути схожим на вискочку, але в цілому одяг був пристойним. Звідти я пішов до зброяра і купив шпагу, бо того вимагало моє становище. Із зброєю я почував себе значно безпечніше, хоч, коли врахувати моє вміння захищатись, її швидше можна було б назвати зайвою небезпекою. Розсильний, безсумнівно, людина досить досвідчена, схвалив мій вибір одягу.
— Нема нічого кричущого, — сказав він. — Усе просто і пристойно. Що ж до шпаги, то у вашому становищі вона, звичайно, потрібна; однак на вашому місці я скористався б з грошей краще.
І він запропонував мені купити у торговки в Каугейт-Бек, яка доводилась йому двоюрідною сестрою, теплі панчохи, що відзначалися, за його словами, «надзвичайною міцністю».
Проте в мене були інші, невідкладні справи. Я опинився в старовинному, похмурому місті, схожому на кролячу нору не тільки кількістю мешканців, а й заплутаними вулицями та провулками. Жоден чужинець не міг розраховувати на те, що знайде тут приятеля або знайомого. А коли б він навіть і натрапив на той будинок, якого шукав, то міг би цілісінький день шукати потрібні-двері, — так багато людей жило в цих будинках. У таких випадках завжди наймали хлопчика-провідника, якого називали тут кедді, і той водив вас куди треба, а потім, коли ви справлялися, проводив назад.
Кедді завжди займалися однією й тією ж справою і добре знали кожний будинок, кожне обличчя в місті. Тому з них було організовано зграю шпигунів. Я чув від містера Кемпбелла про їхній взаємний зв'язок, про ту настирливість і цікавість, з якою вони намагалися якнайбільше дізнатися про справи свого наймача. Це були очі й вуха поліції. В моєму становищі нерозсудливо було б водити такого шпигуна за собою. Мені треба було зробити три візити, причому всі конче потрібні: моєму родичеві містеру Бальфору з Пілріга, адвокатові Стюартів — аппінському присяжному повіреному, і Уільяму Гранту, есквайру з Престонгрейнджа, генеральному прокуророві Шотландії. Візит до містера Бальфора не міг скомпрометувати мене; до того ж Бальфор жив за містом, і мій язик та ноги могли самі довести мене туди. Але щодо інших двох відвідин, то справи складалися інакше. Візит до аппінського повіреного в той час, коли всюди кричали про аппінське вбивство, був не тільки небезпечний, а й ніяк не в'язався з третім візитом. Навіть коли б усе склалося якнайкраще, то й тоді розмова з генеральним прокурором Грантом не віщувала нічого приємного для мене; а коли б я пішов до нього просто від аппінського повіреного, то це навряд чи поправило б мої власні справи і могло б зовсім зіпсувати справу Алана. Скидалося на те, ніби я водночас біжу вкупі з зайцями і переслідую їх разом з собаками, — таке становище мені зовсім не подобалось. Тож я вирішив чимскоріше закінчити з містером Стюартом і всією якобітською частиною моєї справи, скориставшись для цього порадами розсильного з банку. Однак сталося так, що тільки-но я сказав йому адресу, як почав накрапати дощ, — правда, не дуже рясний, але такий, що міг зіпсувати моє нове вбрання, — і ми зупинилися під навісом біля входу у вузький провулок чи, може, прохід.
Читать дальше