Святомир Фостун - Нас розсудить бог

Дано въ Москві літа отъ рождества Христа Спасителя нашего Бога 1722 ноября 10 дня. Государствованія Нашего 41 году.

Подлінную подписалъ:

Куранти видзвонили третю годину після півночі.

Широкі тіні від будинків і дерев лягали смугами на подвір’ї просторого гетьманського двору.

Крізь вікна заглядав до канцелярії цікавий місяць і бачив, як наказний гетьман німів, схопившись руками за голову.

— Не думаю, маркізе, що таке діло нам удасться…

— Чому? — глянули на Аскер-пашу допитливі очі маркіза Франсуа Гізота. В них світилася мудрість, а у високочолій голові французького дипломата приховувалася не одна таємниця тогочасного заплутаного політичного лябіринту.

— Тому, маркізе, що Порта боїться, аби гетьман Орлик не почав якоїсь веремії на власну руку. Це могло б вельми погіршити й так уже напружені взаємовідносини між Портою та Петербургом, — бавився недбало гарною фігуркою зі слонової кости поставний, літній уже мужчина, смаглявий на виду й одягнений вибагливо за найновішою модою.

— Тому й спішиться дозволити гетьманові Орликові осісти в Стамбулі?

— На жаль, так, — погодився Аскер-паша. — Проте не забувайте, маркізе, що гетьман утримує широкі міжнародні зв’язки, і треба признати йому во хвалу, що вміє вести дуже гнучку політику…

— Це нам відоме, — кивнув головою маркіз, — знаємо теж, що перебування гетьмана в межах турецької імперії не на руку Порті, але, одночасно з цим, гетьман є своєрідним козирем у її руках. Ним Порта шахує Росію і дратує царя Петра, який, незважаючи на те, що вхопив у свої кігті козацьку націю, боїться політичної дії, яку розгортають проти нього мазепинці в європейських державах.

— Не лише в європейських, але й в азійських, маркізе, — посміхнувся Аскер-паша. — Сидять мазепинці й у Манджурії, і в Китаї, і навіть у далекій країні сходячого сонця…

— Не говорячи вже про отоманську імперію, — докинув, лукаво прищулившись, маркіз, — в якій мазепинці ходять під бунчуками, нібито служать вірно Порті, а насправді діють у користь своєї нації…

— Це натяк на мене, — розсміявся голосно Аскер-паша. — Що ж, не заперечую. Мені пощастило піднятися високо в турецькій військовій службі. Проте в душі й серці я лишився українцем. Остався вірний ідеї великого гетьмана Мазепи про самостійність української нації. Моє становище паші з одним хвостом [15] Паша з одним хвостом — генерал-майор або бригадир. уможливлює мені займатися корисною для моєї нації політичною діяльністю, й хоч вона вельми небезпечна, бо москалі мають довгі руки, а від їхніх шпигунів аж роїться у світі, все-таки на протязі вже багатьох років, я цю діяльність веду…

— Випиймо, ефенді [16] Ефенді — пан. , за успіх нашого спільного діла, — подав маркіз чарку, повну перлистого вина, своєму гостеві.

— За нашу дружбу! А добряче вино маєте, — похвалив Аскер-паша, — аж уста липнуть.

— Воно з погребів мого дядька. У нього сила-силенна виноградників на півдні Франції. Коли я час від часу його відвідую, тоді він завалює мою карету пляшками так, що й сісти мені ніде.

Випили по кілька чарок.

— Запрошую вас, ефенді, на обід. Пообідаємо, а потім поїдемо до Черепашиного замку. Це доволі далеко й доведеться взяти охорону.

У просторій їдальні, посередині якої стояв округлий великий стіл, накритий сніжно-білим обрусом, було тихо й затишно. На стінах висіли дорогі картини, а високо над ватраном красувався у важких золочених рамах великий портрет суворого предка Гізотів — шляхетської французької родини, покоління якої вже міцно закоренилися в нормандській землі, воювали за неї, багатіли й могутніли.

Під портретом висіла дорога козацька шабля з вигравіруваним на ній гербом.

Герб видався Аскер-паші знайомим.

Зауваживши його зацікавлення, маркіз підвів гостя до ватрана.

— Пізнаєте, чий це герб?

— Войнаровських! — здивувався вражений Аскер-паша, приглянувшися ближче вигравіруваному гербові.

— Подарунок князя Андрія Войнаровського, — посміхнувся маркіз. — Свого часу мені вдалося вирятувати його з однієї дуже небезпечної халепи, в яку він потрапив, заграючи зі саксонцями. Міг наложити головою. За це він віддячився таким подарунком, а очевидно, що з того моменту ми втримували тісний зв’язок і співпрацювали.

— Про бідолаху й вістки нема. Хто раз попався в Петрові руки, той пропав.