Святомир Фостун - Нас розсудить бог

— Як у тебе, Даниле, з козаками? — спитав Полуботок миргородського полковника.

Апостол скривився.

— Так сказати, у мене нікчемно. Є багато хворих. Молодняку не дуже-то… Три тисячі козаків пропали мені на тих клятих ладозьких земляних роботах. Чимало вернулося каліками або зовсім не здібними до дальшої служби. Пользи [9] Польза — користь. з таких уже немає ніякої…

— В мене теж не ліпше, — зморщив чоло полковник Маркович. — Знаєте, же послав-єм недавно одну тисячу Голіцину…

— Цар буде хапати нас за горло, — зауважив суддя Черниш, — коли не дамо йому козаків.

— Достоменно так і буде, — підтримав його генеральний писар.

— Вислати козаків треба, але якнайменше, — дораджував Милорадович, — скажімо, одну тисячу. Відмовитися не можемо, бо Петро позриває нам голови. Отож ідім на проволоку часу. Поки козаки зберуться, поки виберуться в похід, промине багато часу. Цареві ж напишемо негайно, що ми з охотою раді б учинити його государську волю, але не можемо виставити більше як тисячу комонників. Хай собі цар біситься, але в нашому письмі треба представити йому у фрасотливий [10] Фрасотливий — стурбований. спосіб стан наших полків. Ти, Семене, кебетний [11] Кебетний — здібний. у тому, — звернувся він до генерального писаря, — скомпонуєш такого листа, жеби цар не звонпив [12] Звонпив — сумнівався. у нашій щирості.

— Воно й добре, — згодився Полуботок. — Пошлемо цареві поки що тисячу козаків. Завтра напишеш, Семене, до ніженського і стародубського полковників, щоб збирали козаків, а ви, панове полковники, — звернувся він до Апостола й Милорадовича, — дійте так, щоб із ваших полків козаки теж були готові в похід у найближчому часі.

Свічкарі погасили свічки.

Покойовий підійшов навшпиньках до Полуботка, який сидів біля столу, підперши рукою голову, й запитав, чи ясновельможний не рачить [13] Рачить — зволить. іти відпочивати? Але Полуботок заперечливо махнув головою!

Старий покойовий уклонився низько наказному гетьманові й, виходячи, причинив потиху двері.

Полуботок підійшов до вікна.

Чумацький Шлях геть уже розгубився в зоряному килимі, а місяць, ого, бач, як піднявся високо.

По подвір’ї проходжувалася повільно сторожа.

В городі вже ніде не видно світла. Пізня ніч.

Спить Глухів.

Наказний гетьман зітхнув і повернувся спиною до вікна.

Він утомлений. Звалився знову у крісло, виложене зеленим оксамитом. Полум’я свічки у трійнику на столі нагло замигало, скорчилося і згасло. Потягнуло легким чадом.

Наказний гетьман скривився. Не терпів смороду згаслої свічки. Колись давно в одному з походів, здобуваючи лівонське місто, він бачив, як горів людський труп. Із того часу не, зносив смороду чогось згорілого.

В кімнаті було дуже тихо.

В шафах із доброго дуба із крученими химерно підніжками стояли рівними рядами книжки й лежали хроніки, мемуари, діяруші та різні документи — все поскладане як слід. Так і годиться бути в гетьманській канцелярії.

На невеличкому столикові, під стіною, лежала за склом на оксамитовій подушці гетьманська булава й вигравала самоцвітами.

Полуботок, підвівшись з крісла, підійшов повільно до столика й, піднявши скляне вічко, взяв булаву до рук.

«Яка вона важка!»

І приманлива.

Чи зможе втримати її у своїх руках?..

«Важко тобі буде, Павле Леонтійовичу, ой важко», — неначе говорили йому зі стін гетьманські портрети. Вже і Скоропадський між-ними, лише немає Івана Степановича Мазепи.

Виклятий царем.

Небезпечно і згадати тепер про нього.

«Тебе виклинають, Іване Степановичу, — заворушилися тихо Полуботкові уста, — але вічним ти будеш в історії нашого народу. Ти піднявся великого діла, й не твоя вина, що не зміг його довершити. Ти вмер, Іване Степановичу, але твоя ідея житиме вічно. Не вб’є її Петро, ані його наслідники. Великий був єси, Іване Степановичу, та як мало всі ми тебе розуміли!..»

Полуботок поклав булаву на подушку й обережно закрив скляне вічко.

«Яка вона важка!.. Боже, не опусти мене во скорбіях моїх…»

Сів і знову прочитав зловісне царське письмо.

«Божією споспішествующею милостію Мы Петръ Первый, Императоръ и Самодержець Всероссийскій, и прочая, и прочая, и прочая.

Нашего Императорского Величества подданому, черниговскому полковнику Павлу Леонтьєвичу Полуботку и генеральной старшині, Наше Императорское милостивое слово.

Наше Императорское Величество, по доношенію вашему чрезъ присланных вашихъ знатного войскового товарищества Семена Рубца и Василія Быковскаго, о смерти вірнаго подданого Нашего войска запорожскаго обоихъ сторонь Дніпра гетмана Йвана Ильича Скоропадскаго известны, и, відая єго подданого Нашего непоколібимую вірную службу и усердное къ Нашему Императорскому Величеству въ интересахъ нашихъ радініе, о кончині его соболізнуемъ. Чтожь вы просите о избраніи новаго гетмана, и то, ради сего нашего военнаго дальнійшаго отсутствія, ныні отлагаемъ до возвращенія Нашего, что тогда по желанію нашему исполнится, а по которое время сіє новаго гетмана избраніе продолжится и оное Малой Россіи правленіє полагаємъ на васъ, намъ вірнихъ нашихъ подданых, відая ваши къ Намъ прежде бывшіе и въ нынішыхъ обхожденіяхъ вірные службы; и намъ бил Нашего Императорскаго Величества подданъх полковнику черниговскому и генеральной старшині о семь відатъ, и къ правленій Малой Россіи показывать Намъ вірные и усердные службы, за что Мы, жалуя вась, Нашего Императорскаго Величества милостію не оставимъ.