Ігор Юринець - Русичі

Рецензенти: О. Б. Головко, А. О. Стась

Художнє оформлення О. І. Дмитрієва

Поволі займався світанок. Усе чіткіше проступали із сутіні, ніби різьба з-під упевненої руки майстра-дереводіла, ближчі узвишшя та верховіття далекі, що, видавалося, тримають на собі небесний звід. Цілющим трунком сповнювало груди терпке, настояне на смолистому вітті довколишніх лісів повітря і змушувало стрімкіше бурхати в жилах гарячу кров, владно кликало до дії, до життя налиті силою м’язи.

Влад рвучко відкинув назад поли легкої вовняної чуги [1] Чуга — накидка. , що надійно боронила від нічного пронизливого холоду, і далі пильно вдивлявся у далекий викрут Купецького шляху, що ледь прозирав крізь сивуваті вруна густого понадрічкового туману. Гей, нема тому путівцю ні кінця ні краю! В один бік веде він аж до земель полянських, до стольного міста Києва, де от уже кілька літ міцно сидить на золотому престолі великокняжому Володимир — син уславленого звитягами ратними Святослава, а в другий бік тягнеться через Тустань, попри кріпості Синевидську та Корчинську — аж ген до земель угрів.

Та спорожнів цього літа недавно ще велелюдний Купецький шлях, лише у великій скруті зважується торговий люд відправити валку з хутрами та медом, із білою як сніг карпатською сіллю, що високо ціниться в чужих землях.

Неспокійно в горах. Ще не так давно лехітський князь Мешко, скориставшись із недавнього розбрату між нащадками Святославовими, відхопив під свою руку багаті Червенські гради, а тепер, ходять чутки, замислив повоювати і порубіжні кріпості руські, цей міцний щит Київської держави супроти заскоків чужинців.

Та хтозна, чи зважиться на те. Бо силу Володимира Святославовича, мудрого і далекоглядного володаря руської землі, вже пізнали на собі недруги. Щойно зійшов на престол великокняжий — мисль одну плекав: у єдиний п’ястук [2] П’ястук — кулак. зібрати роздроблені землі. Знав-бо: лише тоді можна скельно стояти і супроти набігів кочівників, і супроти угрів та лехітів, котрі віддавна зазіхають на західні окраїни Київської Русі. О, не побоявся Володимир збройно вгамувати непокірних йому, посадити своїх бояр та старших синів на престоли княжі, адже знав: на благо Русі все те.

— Войє! — перервав ті розмисли дзвінкий скрик із надворітної вежі — однієї з чотирьох стрімких споруд, що здіймалися по кутах над масивними, зладнаними із грубих дубових колод, заборолами [3] Забороло — щити з дерева або з каменю, встановлені на мурах фортеці для захисту її оборонців від ворога. . Ті вежі кутові зведено лише минулого літа за наказом нового надтисьменського посадника Миловида, аби ще більше зміцнити неприступні стіни кріпості.

— Войє! — і собі відгукнув, набравши повні груди ранкової прохолоди, Влад. О, той навальний бойовий клич гірського племені не раз змушував тікати, не вибираючи дороги, чужинських заброд.

Горді і мужні люди живуть у сьому верховинському краї — змалечку навчені міцно тримати в десницях бартки [4] Бартка — маленька сокира. а чи вціляти з тугих луків куницю, що затаїлася на гілці височенної смереки. Мабуть, тому і донині жоден чужинець не обжився ще на цих стрімких верховіттях, полонинах роздольних, щедрих і зелом, і звіриною.

— Войє! — спробував ще раз вартівник силу свого голосу і заслухався даленіючим відлунням…

Поволі розсіювалися рештки ранкової імли. Куди сягне зір — завовтузилися над гірськими уголовинами клубасті м’які тумани, виповзаючи аж до далеких узвиш. То-то страх пробрав перед всевладним світлом Яриловим злих духів лісових! Так квапно шукають собі прихистку у диких та сутінних яругах — аж сиваві дими до небес спливають. Та не сховатися їм у найдальших хащах від золотого проміння Ярилового, і там сягне він цю нечисть своїми огнистими стрілами.

Над горами зачервонілося. Світлішали, ніби всміхалися, довколишні узвишшя, чіткіше проступали обриси долішніх полів, що бовваніли на північ від городища золотом вистигаючого жита.

Оживала й сама кріпость. Закуріли мирними димками людські оселі, що розсипалися далеко-далеко по гірських схилах, наче непокірна овеча отара.

«Бо-о-ом!» — розлого і гучно гримнув ковальський молот звідти, де тулилися рубленими стінами одні до одних майстерні та житла ремісного люду. Нараз стих, мовби щось обдумуючи, а відтак знову забив дзвінко й молодо, розсипаючи луною, понад горами голосне: «Бом! Дзінь-дзінь! Бом! Дзінь-дзінь! Бом!..»