Ігор Юринець - Русичі

— Отепер кожен завважив би, що лиш недавно жоною стала, — усміхнувся Влад. — Бо добра газдиня [13] Газдиня — господарка. найперше нагодувала б чоловіка, а вже по тому випитувала, що він собі обмислював усеньку ніч. — Говорив їй те, а сам не міг відірвати погляду від молодої дружини. Розповніла в стані, що донедавна ще був тоненьким, як у смерічки молодої. А все ж стала ще милішою йому, манила якась незбагненна таємнича сила, що проступала і в обличчі, і в рухах, і навіть у мові лагідній: вся променилася глибинним світлом близького вже материнства.

Скоро, скоро народить йому Млада сина силою та мужністю в діда Уліба, а розумом най буде кмітливий, як батько Млади, старійшина Гостомисл.

— Не гніви Перуна, Владе. Не така вже недолуга жона в тебе: і свіжий корж ще затемна спекла, і ошмат бринзи та глек козячого молока давно тебе дожидаються, — ображено накопилила вуста.

Цілунком стер з її обличчя ту образу і, підхопивши неждано на руки, мов мале дитя, лиш посміюючись на її показне обурення, обережно поніс до хижі…

У гарячих обіймах літнього сонця палахкотіла маревом земля, вмита щедрими вранішніми росами, тремтіла зеленню стрімких смерек, що тягнулися у світлу небесну глибінь.

Усе віщувало лагідну і погідну днину.

Тяжко і неспокійно на серці у боярина Миловида, навіть уночі не дають йому спокою думи тривожні, безсоння накликають, поволі підточують сили, наче хробаки деревні серцевину ще міцного на вигляд, та потроху всихаючого дуба. А може, то старість надходить, адже не минули безслідно місяці і роки, в сідлі проведені, коли під орудою князя Святослава молодий ще тоді десяцький Миловид водив своїх воїнів у далекі походи. У лютих січах з хозарами та печенігами здобував князеві славу, а собі милість княжу та нові рани. І таки помітив Святослав старання молодого дружинника, наблизив до себе, возвисив. Та нічого вічного немає під сонцем. Там, у степу при Дніпрових порогах, дістала-таки великого князя київського вражина стріла. О, коли б міг передбачити Миловид, що страшна біда чатує на володаря землі руської! Мабуть, вперше зробив би тоді всупереч повелінню: не гнав би коня наосліп до стольного града з вістю про повернення, а прикрив своїми грудьми Святослава від смертельної небезпеки…

Посадник спробував відігнати від себе ті нерадісні спомини, міцно стулив повіки і якийсь час лежав незрушно. Та намарно сподівався, що таки прийде довгожданий сон… Відтак підвівся з одрини [14] Одрина — ліжко, постіль. , високий та кремезний, провів по обличчю непомірно широкою, мовби сплетеною із самих жил долонею, ніби прагнув стерти з-перед очей якесь невидиме та надокучливе павутиння, ступив до ослона. Хвильку вагався, а потім таки наповнив із череп’яного глека духмяним угорським вином срібний келих. Підніс до вуст і жадібними ковтками випив до дна. Замість очікуваного забуття лише яскравіше проступали спогади, спливали із сивини часу, мов із глибіні річкового виру, давні кривди. Та з-поміж них найбільше ятрила серце одна. Донині не міг подарувати нащадку Святославовому Володимиру, що заслав його, мужнього, відданого воїна, котрий усе своє життя вірно служив нині покійному Святославу, в це глухе порубіжжя, де й словом перемовитися ні з ким. Бо ж чи личить боярину звіряти думки свої низькородним пастухам та оратаям а чи й тивуну своєму, який ще кілька літ тому простим дружинником звався? Та поки мусить глибоко в собі ховати ту погорду до черні, по-доброму ладнати із громадою. Бо хоч і міцні стіни кріпості, але й за ними не врятуєшся, якщо збунтуються.

Сильна нині громада. Занадто сильна. Як та стіна кріпосна, в котрій кожна деревина за іншу тримається. І все то справа рук ватага їхнього Гостомисла. О, мудрий то і впертий старець! Та нічого, недовго вже йому лукавити і наставляти чернь супроти волі боярської. Давно пора би старому ворохобнику до Морани в гості. Як сам не спішить, то й поквапити можна, помогти… Немало способів для того є, криво всміхнувся своїм думкам.

Скоро, скоро прийде той час, коли побачать усі, що таки він, боярин Миловид, єдиний владар у цім краї. А поки що нехай монах Іов упокорює їх по-доброму, словом божим.

Зареготав уголос, відчувши полегкість від вина та відтворивши в уяві довгу і сухорляву, наче сучкуватий клебук [15] Клебук — обрізок стовбура. , постать божого служителя, який прибув сюди з Києва разом із ним, аби утвердити в серцях гірського люду парості нової віри. «Най проповідує, — мовив уголос, раптово перервавши сміх, ніби сперечався із кимось невидимим. — А коли відчують себе рабами божими, то й боярську владу належно сприймуть. Бо віра нова таки корисна, адже приповідує: всяка власть від бога».