Олександр Скрипник - За золотом Нестора Махна

Один з варіантів — це дістатися Гуляй-Поля і там вже знайти когось із старих надійних товаришів, розповісти йому про все і з його допомогою викопати і доставити золото у Польщу. Був ще один варіант: залучити до цієї справи якогось із родичів Черняка. Той добре відзивався про свого шурина з Умані. Але на нього ще треба подивитися. Ризикувати не можна. Навіть невелика помилка зараз може дорого коштувати. Мало втратити золото, так можна ще позбутися й голови.

— Пора, — скомандував поляк. — Ходь за мною слід в слід, тільки обережно, щоб робити якнайменше галасу.

Як тільки Лепетченко щасливо опинився на тому боці, він за порадою проводиря взяв напрямок до міста Славути. Воно знаходилося верст за двадцять звідти. Та не встиг він пройти й півверсти, аж за спиною почув окрик:

— Стій! Стріляти буду. Руки вгору!

Від несподіванки Іван настільки розгубився, що став як укопаний, і навіть руки не підняв.

— Руки вгору! — знову гукнув той же голос.

Це були радянські прикордонники. Двоє. Один стояв з наведеним на нього карабіном, інший почав обшукувати. Нічого не знайшовши, вони зв’язали Іванові руки і повели на заставу. Начальник застави, якого розбудили у зв’язку із затриманням порушника кордону, запитав у нього прізвище і куди він іде.

— Домбровський Іван Савелійович. Повертаюся додому з еміграції.

Начальник уважно подивився на вилучений у нього документ, потім поклав його на стіл і, нічого більше не запитуючи, віддав розпорядження доставити затриманого в Славуту. Коли Івана виводили у коридор, він почув, як той попереджав підлеглих:

— Не спускайте з нього очей. Негайно везіть в ГПУ, а я зараз туди зателефоную.

Іванові було дивно, чому його майже не допитували, а відразу відправили в Славуту. «Може такі у них порядки?», — думав він.

У кабінеті, куди його завели, сидів поважний чоловік років сорока у цивільному одязі. Він пильно дивився на Лепетченка. Від того погляду, в якому вгадувалася якась іронія і ледь прихована злорадна посмішка, Іванові чомусь стало трохи не по собі. В кутку за письмовим столом сидів інший чоловік, готовий записувати свідчення.

— Проходь, Іване Савелійовичу, і розповідай, хто ти, що ти і з якою метою нелегально потрапив на радянську територію, — запропонував старший.

— У 1921 році я втік до Румунії, — почав Іван, — потім жив у Польщі. Офіційно дозвіл на повернення додому одержати не вдалося. Тому й перейшов нелегально.

— Почекай, — перебив слідчий, як його про себе назвав Іван, — спочатку назви прізвище, розкажи біографію. Нам поспішати нікуди. Тільки попереджаю: кажи правду і не подумай хитрувати.

— Моє прізвище Домбровський, звати Іван Савелійович.

— Досить нам брехати, — рвучко підвівся слідчий. — Не забувай, де ти знаходишся. Так яке твоє справжнє прізвище?

Приголомшений таким поворотом подій, Іван здивовано дивився на нього і мовчав.

— Якщо забув, я можу пригадати. Твоє прізвище Лепетченко. Чи не так?

— Звідки ви знаєте? — мимоволі вирвалося у Івана.

— Ми все знаємо, — самовдоволено відповів слідчий. — Так що повторюю: кажи лише правду. З якою метою перейшов кордон?

— Я дійсно Лепетченко, — нарешті сказав Іван, який зрозумів, що про нього їм щось відомо, тому не варто їх більше водити за ніс. — Родом з Гуляй-Поля. Воював у Махна. Недавно дізнався, що махновцям оголосили амністію, тому вирішив повернутися додому.

— Більше нам нічого не хочеш повідомити?

— Нічого.

Слідчий нервово почав ходити по кімнаті. Потім зупинився і наказав секретареві:

— Записуй. Затриманий Лепетченко підозрюється у зв’язках з антирадянськими анархістськими закордонними організаціями, які ставлять перед собою мету здійснення терористичних акцій проти радянських дипломатичних представництв. За завданням контрреволюціонерів він перейшов кордон для створення підпільних груп на території СРСР і організації терору і диверсій.

— Це не так, — почав благати Іван. — Ніякого завдання щодо терористичних акцій я не мав і ні з якими контрреволюціонерами я не зв’язаний.

— Тоді кажи правду, — грюкнув кулаком по столу слідчий. — Інакше ми все одно знайдемо, за що тебе розстріляти. Якщо не за нинішні контрреволюційні наміри, то за твої старі «грішки». Думаєш, ми не знаємо, що ти був ад’ютантом і особистим охоронцем Махна і що разом з ним розстрілював червоноармійців і мирних жителів.

— Я не розстрілював, — виправдовувався Лепетченко.

— Як це не розстрілював? — з удаваним подивом запитав слідчий. — Ану, покличте Ісаака.