Олександр Скрипник - За золотом Нестора Махна

Коли все було узгоджено і Нестор з Галиною спакували речі в дорогу, Лепетченко, Зайцев і Харламов прийшли попрощатися з ними.

— Шкода з вами розлучатися, але я сподіваюся, що ненадовго, — почав Махно. Потім, звертаючись до Зайцева і Харламова, продовжив: — А тепер, хлопці, слухайте мене уважно. Я посилаю Івана до Гуляй-Поля за схованим золотом. Хочу, щоб і ви поїхали разом з ним та допомогли в цій нелегкій, навіть небезпечній операції. Винагородою буде безбідне життя тут, за кордоном. А якщо не захочете тут жити, візьмете частину золота і можете влаштовувати своє життя в Україні. Це ваша особиста справа.

— Це те золото, за яким ми перед переходом кордону в четверту єврейську колонію їздили? — запитав Василь Харламов.

— Так, я вас посилаю за ним, — підтвердив Махно.

— Мене там червоні ледь не підстрелили, — додав Харламов.

— І зараз треба бути готовими до всього і обережними, — сказав Махно. — Слухайте Івана, я йому дав усі необхідні вказівки. І пам’ятайте, що від вашої поїздки залежить подальша доля не лише моя чи ваша, а й тих наших товаришів, що живуть у злиднях в Румунії та Польщі, а також доля нашої спільної справи, за яку ми проливали кров. Тому пам’ятайте: якщо хтось захоче поживитися усім скарбом, того чекає страшна кара.

— Та що ви, Несторе Івановичу, — озвався Зайцев, — ви ж нас не перший рік знаєте.

Галина, яка весь час сиділа мовчки, чомусь завжди неприязно ставилася до Зайцева і тут звернулася до нього:

— Золото, Василю, багатьох людей псує. Пам’ятаєш Лашкевича з села Великий Янісель? Як тоді, ще в двадцятому році, відходили з Гуляй-Поля і залишили йому на зберігання чотири з половиною мільйони рублів. Пригадуєш, що він з ними зробив?

— Пропив, прогуляв, розтринькав на жінок.

— А повстанці тоді гомоніли, — продовжувала Галина, — що їхні спільні кошти безсоромно витрачаються на гульбища і що з такими командирами вони більше не підуть воювати. І ми розстріляли його тоді, як поганого пса.

Від цих слів Галини і згадки про розстріл у Лепетченка аж мурашки побігли шкірою. Він добре запам’ятав той день. Вранці Лашкевича витягли з хати, йому зв’язали руки і привели на майдан. Там вже зібралося багато люду. Всі чекали Махна. Коли він з’явився, Гаврик оголосив Лашкевичу, за що його буде розстріляно, дістав револьвер, прицілився і… вийшла осічка. Знову натиснув на курок — осічка. Лашкевич з очманілими очима і перекошеним від страху обличчям кинувся тікати. Кілька махновців дали залп навздогін, але він не падав. Тоді за ним погнався Лепетченко, теж стріляючи. Після третього пострілу втікач упав. Коли Іван підбіг, Лашкевич приречено підвів на нього очі і мовив останні в своєму житті слова: «Зате пожив…»

— Не будемо на прощання згадувати про неприємне, — підсумував Махно. — Я вам довіряю і сподіваюся на успіх. Мене потім знайдете у Данцігу або розшукаєте через Ніку. Тримайте з ним зв’язок, він вам допоможе.

Після прибуття до Варшави Лепетченко з Харламовим і Зайцевим пішли у радянське консульство просити дозволу на повернення в Україну. Консул їх уважно вислухав і роздав анкети для заповнення. Але повідомив, що виїхати вони зможуть не раніше, як через шість місяців, тобто поки не прийдуть з Москви відповідні документи.

Так довго вони чекати не могли. За півроку настане зима, і ні про які пошуки закопаного золота тоді не може бути й мови. Тому наступного дня Лепетченко розпочав пошуки Черняка і польських анархістів. Лише вони тепер могли допомогти. Черняка він застав вдома, той щось майстрував на кухні.

— Є серйозна справа, — відірвав його від роботи Іван. — Малий (так вони останнім часом іноді між собою називали Махна) поїхав у Данціг, а мене послав у Гуляй-Поле по золото. Ми свого часу там дещо заховали. Перед від’їздом він сказав, щоб я зв’язався з тобою, Нікою і Померанцем, бо нам самим кордон не перейти. А документів ми не маємо.

— Хто це ви? — поцікавився Черняк.

— Я, Харламов і Зайцев. Ми разом приїхали вчора з Торуня.

Почувши про золото, Черняк забув навіть про свою роботу. Він знав, що захоплені цінності та різне добро Махно за собою не возив. Для цього потрібні були підводи. Вони б заважали маневреності його кінних загонів і тачанок, особливо останнім часом, коли їх безупинно переслідувала червона кіннота. Тому цінності здебільшого закопували, а дещо залишали на зберігання у надійних людей. Про це чули багато хто з махновців і селян. Але точні місця схованок знали лише найбільш наближені до Махна особи. До їх невеликого кола належав і вірний ад’ютант Лепетченко. Це Черняк добре розумів.