Олександр Скрипник - За золотом Нестора Махна

Дружині він нічого не сказав, а наступного дня, пішовши ніби на роботу, сховався біля свого будинку. Незабаром побачив, як Зайцев обережно зайшов на подвір’я і зник у хаті. Від хвилювання у Шибаліна аж пересохло в роті. Згодом по одному прийшли Лепетченко і Харламов. За півтори години вони вийшли і направились за місто. Шибалін знову простежив їхній шлях до тих самих кущів.

Увесь день він міркував, як би позбутися небажаних гостей, але на думку не спадало жодного путнього рішення. Лише пізно ввечері у нього визрів план. Прокинувшись вранці і швидко поснідавши, він направився в дефензиву. Там попросився прямо до начальника, пояснивши, що має дуже важливе повідомлення.

— Пане начальнику, — схвильовано почав він, — учора я випадково зустрів у місті махновців, які втекли з України. Я з ними разом жив у Варшаві, в бараках, і знаю, що вони дуже небезпечні люди. Ще тоді я у них бачив зброю. А вчора простежив за ними і побачив, що вони влаштували засідку біля порохового складу. Мабуть, хочуть його підірвати.

— Підеш зараз з нами і покажеш, де вони ховаються, — наказав йому начальник.

— Тільки я вам здалеку покажу, близько боюся підходити.

— Гаразд. Зачекай у коридорі, я віддам необхідні розпорядження.

Якраз на цей день шукачі золота запланували перехід кордону. Вранці Лепетченко мав сам зайти до Шибаліної, взяти на дорогу харчів, обговорити з Черняком маршрут і про всяк випадок записати адреси його родичів у Житомирі та Умані. Черняк мав супроводжувати їх до Умані, а там у своєї дружини чекати вже на їх повернення із золотом. Померанця, як він не просився до гурту, залишали у Ковелі забезпечувати перехід кордону назад.

До обіду мали підійти Зайцев з Харламовим. Але щось вони надміру запізнювалися. Минула година, друга, але ніхто не приходив. Уже всі почали хвилюватися і висловлювати різноманітні здогадки, навіть припускали думку, що їх могли затримати в місті при перевірці документів. Коли терпець урвався, Лепетченко вирішив сам сходити на місце схованки і подивитися, в чому справа.

— Тільки будь обережним, — попрохала його Шибаліна, що хвилювалася не менше, ніж інші.

Тільки Іван вийшов з подвір’я і пройшов метрів п’ятдесят, він озирнувся і побачив, як до будинку Шибаліної під’їхала машина, стала, і з неї повискакували жандарми. Він відійшов ще трішки і заховався у кущах. Через деякий час побачив, як з будинку вивели Шибаліну і Черняка з Померанцем, посадили в машину, та розвернулася і помчала до центру міста.

Лепетченко мерщій рушив до залізничного вокзалу. Якраз мав відходити поїзд на Рівне. Йому пощастило — взяв квиток за десять хвилин до відправлення, загубився між людей на пероні, сів у вагон і без пригод доїхав до Рівного. Звідти він найняв підводу до одного з приміських сіл, а потім ще верст з десять йшов пішки до кордону, де в обумовленому місці на їхню групу мали чекати контрабандисти, щоб переправити на той бік.

Всю дорогу від Ковеля Іван думав про те, що ж могло трапитися. Він і уявити не міг, що за доносом Шибаліна дефензива арештувала за містом Зайцева і Харламова. Там же обшукавши, у них знайшли листи від Шибаліної з її адресою. Тому й послали туди жандармів, які захопили всіх, хто знаходився в будинку. Затриманим висунули обвинувачення у підготовці вибуху порохового складу і замаху на військового міністра Сікорського, який невдовзі мав інспектувати місцеві військові частини.

Розповідаючи контрабандистам про незвичайну пригоду в Ковелі і готуючись до переходу кордону, Лепетченко також не міг знати, що радянському дипломатичному представництву у Польщі якимось чином стало відомо про плани махновців і про те, що у нього виписані документи на прізвище Домбровський. Він навіть гадки не мав, що на радянській стороні в цю ніч прикордонники разом із співробітниками ГПУ вже готувалися зустріти Івана Савелійовича Домбровського.

Невисокий кремезний поляк з русявим коротко підстриженим волоссям і похмурим обличчям, який мав перевести Лепетченка через кордон, сказав, що потрібно ще почекати півгодини, поки відбудеться зміна постів. Тоді вже можна буде вирушати. Решту часу сиділи на траві, мовчки. Лепетченко думав, як йому діяти далі. Він залишився один. Без помічників багато золота не привезти. Отже, треба когось шукати. Хоча посвячувати сторонніх людей у таємниці не хотілося. Гіркий досвід у нього вже був. Забагато людей знали про їхні наміри, тому десь і відбувся прокол. Тепер він буде обережнішим.