Олена Литовченко - Пустоцвiт

– Що там, у грамоті цій? – не витримала нарешті Гафія.

Отець Феодор зміряв її оцінюючим поглядом. Підійшов до купи закривавленого ганчір'я, витяг звідти одну з пелюшок, виявивши на куточку вишитий герб, мугикнув, навіщось ще раз зазирнув у папір і мовив повільно:

– Ти от що, Гафіє… Ти знаєш, що я ставлюся до тебе добре… навіть, можна сказати, дуже добре… Але!..

– Добре вже, зрозуміла, – зітхнула куховарка. – Не бабиного розуму ця справа, як я подивлюся.

– Тобі ж краще буде, повір, – продовжив колишнім тоном «дохтур». – Я от знаю, і годі. А із цим…

Він знов подивився на розпростерте на столі неживе тіло, ненадовго замислився. Потім раптом мовив рішуче:

– Не житиме він, та все ж давай-но спробуємо! Малий як, спить?

– Спить. Попив молочка Машчиного й заснув, сердешний, – підтвердила Гафія.

– От і добре! Тепер ти зі мною лишайся. Будеш допомагати, а то від братії, особливо від цього дурня Никодимки користі, як з цапа молока. Кров як побачить, то й непритомніє. Прости Господи…

Чернець перехрестився, потім згріб батистові пелюшки, офіцерський мундир і закривавлене спіднє, рушив до величезної печі, жбурнув речі в її палаюче черево. Гафія з жалем дивилася, як полум'я пожирає ніжну тканину. Отець же Феодор думав про те, що разом з мундиром дуже вчасно спалив пелюшки: якби жінка відіпрала їх, то чітко розглянула б вишитий герб – а чи мало до чого це могло б призвести…

Простеживши, щоб ганчір'я перетворилося на попіл, чернець обернувся до куховарки й заходився напучувати її:

– Ти от що, Гафіє… Про те, як ми цього поляка знайшли та дитинча з ним, мовчи. Нікому щоб анічичирк!

– А Никодим, а братія?.. Вони як же? – не зрозуміла жінка.

– З ними з усіма я поговорю. Архімандритові доповім, як приїде.

– А цей як же?.. – жінка кивнула на напівголе тіло.

– По-перше, він не житиме. А по-друге, навіть якщо виживе, то розмовляти не зможе.

– Це чому? – насторожилася куховарка.

– Через рани, усе через отримані рани. У кожному разі, за стіни нашої обителі така історія вийти не повинна.

В очах жінки застигло німе запитання. «Дохтур» лише зітхнув:

– Зрозумій, менше знаєш – спокійніше живеш. Ти, Гафіє, бачила в цю ніч багато чого. Пелюшки мереживні, папір цей – хоч він і запечатаний був, але все ж таки…

– Та я ж грамоти не розумію, тож хоч запечатаний, хоч відкритий…

– От і добре. Однак про все побачене мовчи.

– Але!..

– Та знаю, знаю, – отець Феодор пожував губами. – Розумію, що всевидючий Господь однаково відає, що діється на грішній землі нашій.

– Бачить, ой бачить!..

– А раз Він дозволив офіцерові польському в обитель нашу дістатися та малечу із собою принести, може, у тім і є воля Вседержителя, щоб ми малюка виходили, виростили, у віру нашу православну навернули. Як думаєш, Гафіє?..

– Без батьківської згоди… – почала була жінка, однак «дохтур» негайно заперечив:

– Не батько він йому, аніскілечки не батько.

– А хто тоді?..

– Менше знаєш – спокійніше живеш.

– Зрозуміла, зрозуміла вже.

– Я не обдурюю: ці двоє кревними узами не пов'язані. Отакі справи…

Чернець пройшовся кімнатою туди-сюди, обернувся до Гафії й продовжив наставляння:

– Якщо хто із чужих про щось запитуватиме, скажи, мовляв, чоловік сестри твоєї покійної до тебе з дитинчам своїм прийшов… До речі, є у тебе сестра?

– Яка така сестра? – не зрозуміла куховарка. – Немає ніякої сестри…

– Це тепер немає, а колись була. Була, але померла. Ясно?

Гафія кивнула.

– Чоловік один залишився. Йому із малечею незручно, от і вирішив дитинча до тебе віднести – тобто, рідній бездітній тітці племінника на виховання віддати. Ішов до нас уночі, та неподалік стін монастирських вовки голодні на нього й напали, на смерть загризли.

– Невже на смерть?! – куховарка покосилася на нерухоме тіло на столі.

– Ну, це ми зараз подивимось. Витягнемо з того світу – не на смерть, не витягнемо…

«Дохтур» лише рукою махнув.

– А малеча?.. Можна я собі малюка залишу? – з надією запитала жінка.

– Ну, звичайно, залишай! – посміхнувся отець Феодор. – Це ж племінничок твій рідненький… Залишай. А цього…

Чернець знову зміряв куховарку оцінюючим поглядом, насупився, крекнув. Потім опустився на коліна, витяг з-під столу виблискуючий самоцвітами ефес шпаги з куцим уламком клинка, разом з підсохлим заплямованим папером та натільним хрестиком дитини підніс до обличчя здивованої Гафії й докінчив тихо, але тужливо:

– А от цього всього ти ніколи не бачила. Якщо, звичайно, хочеш, щоб малюк не тільки з тобою залишився, але й у майбутньому ні йому, ані тобі самій ніяка небезпека не загрожувала. Зрозуміло?