Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

Лише Пітер Блад, уникнувши цих надмірних страждань, зовні майже не змінився, хоча в душі його з кожним днем наростала ненависть і визрівав намір утекти з цього острова, де так безжалісно глумилися над людьми. Бажання втекти було ще надто невиразне, щоб його можна було назвати надією. І все ж Блад не впадав у відчай. Накинувши на своє спохмурніле обличчя маску байдужості, він сумлінно лікував хворих, зберігаючи таким чином робочу силу для Бішопа, а водночас усе далі вторгаючись у «володіння» двох інших мужів медицини Бріджтауна.

Позбавлений принизливих покарань і злигоднів, що їх зазнавали його товариші, Блад. зберіг почуття власної гідності. Навіть бездушний плантатор, його власник, і той поводився з ним не так грубо, як з іншими. І все це завдяки подагрі та мігрені, завдяки тому, що Блад добився поваги з боку губернатора Стіда, і що ще більше — пошани з боку дружини губернатора, якій той у всьому потурав.

Зрідка Блад бачив Арабеллу Бішоп. Зустрічаючись, вона майже щоразу зупинялася і розмовляла з ним, а це вказувало на те, що дівчина зацікавилася лікарем. Проте сам Блад ніколи не був схильний довго затримуватися з нею. Він умовляв себе, що не повинен спокушатись її гарною зовнішністю, грацією молодості, невимушеними манерами підлітка і приємним голосом. За все своє життя Пітер ніколи не зустрічав більшої тварюки, ніж її дядько, і тому не міг думати про дівчину, не згадуючи про того негідника. Вона ж була його племінницею, в їх жилах текла одна кров, і в усякому разі якась крихта безпощадної жорстокості багатого плантатора, здавалось йому, передалась і їй. Таким чином, він не раз боровся сам із собою, немов шукаючи відповіді на неясне запитання, силкуючись перебороти якийсь інстинкт, що доводив йому протилежне. Не знаходячи такої відповіді, він, коли це було можливо, уникав зустрічей з дівчиною або був удавано чемним, коли зустріч виявлялась неминучою.

Якими б переконливими та незаперечними не здавалися на перший погляд міркування Блада, все ж він зробив би краще, повіривши інстинктові, що повстав проти розуму. Бо хоч у жилах дівчини й текла така сама кров, як і в жилах полковника Бішопа, однак у неї не було вад її дядька, в якого ці вади були набутими, а не природженими. Батько Арабелли Томі Бішоп, брат полковника Бішопа, був людиною доброї вдачі, благородною і великодушною. Рання смерть молодої дружини тяжко вразила його. Щоб хоч трохи забути своє горе, він покинув Старий Світ і вирушив шукати щастя в Новому Світі. Разом з маленькою дочкою, якій тоді було п'ять років, він приїхав на Антільські острови і зажив життям плантатора. З самого початку справи його йшли добре, як воно часом і буває в тих, хто мало дбає про них. Розбагатівши, Том не забув і про свого молодшого брата, який служив солдатом в Англії і набув уже слави сварливого гультяя. Він порадив братові приїхати на Барбадос. Порада ця, від якої іншим часом Вільям Бішоп, можливо, й відмовився б, надійшла саме тоді, коли через свої дикі вибрики йому не шкодило перемінити клімат. Вільям приїхав, і щедрий брат прийняв його своїм партнером на багатій плантації. Минуло шість років, і батько п'ятнадцятирічної Арабелли помер, залишивши дочку під опікою дядька. Це була, мабуть, єдина його помилка. Але через доброту своєї вдачі він завжди уявляв людей кращими, ніж вони були насправді; до того ж він сам керував вихованням своєї дочки, прищепивши їй незалежність, на яку теж покладався і, напевне, більше ніж слід. Обставини склалися так, що у відносинах між дядьком і племінницею було мало теплоти. Вона слухала його, а він поводився з нею обережно. Все життя, незважаючи на дику неприборканість своєї вдачі, Вільям Бішоп схилявся перед старшим братом, на це в нього вистачало здорового глузду. Після смерті брата частина того схиляння ніби перейшла на його дочку, яка до того ж була і його компаньйоном, хоч і не брала активної участі в справах плантації.

Пітер Блад судив про неї — як нерідко всі ми робимо, — не знаючи її в достатній мірі. Проте дуже скоро в нього з'явилася підстава змінити свою думку.

Якось наприкінці травня, коли спека вже ставала нестерпною, в Карлайлську бухту вповзло побите і понівечене англійське судно «Прайд оф Девон». Надводна частина судна була посічена і потрощена; рубка перетворилась на суцільний зяючий отвір; бізань-щоглу знесло гарматним ядром, і лише зазубрений пеньок вказував на місце, де вона стояла. За словами капітана, це судно витримало бій з двома іспанськими кораблями десь поблизу Мартініки, і хоч капітан присягався, що це іспанці не спровоковано напали на нього, важко було позбутись підозри, що сталося якраз навпаки. Один з іспанських кораблів, щоб уникнути бою, втік, і якщо «Прайд оф Девон» не переслідував його, то тільки тому, що він був уже нездатний до погоні. А другий іспанський корабель було потоплено, але, перш ніж його потопити, англійці перенесли в трюм свого корабля немалі скарби.