Борис Комар - Векша

— А що там лагодитись? Поставлю стояка в хижі, щоб не завалилась, і все. Та хіба яку одежину на плечі накину. Ще харчів треба було б узяти в дорогу, так…

— Пусте. Про дальше мій клопіт, — махнув рукою гість. — Отож, як повечоріє, не барися, знайдеш мене біля човна. Тетеревом і поночі до Дніпра втрапимо… Ну, я піду скажу старому про твою згоду, — і він попростував до отця, який, прихилившись до одвірка, ждав, що, може, і його покличуть до розмови.

Векша ж, мовби нічого й не сталося, ще з більшим запалом заходився тесати, аж сокира дзвеніла в його руках.

“Коли б тільки не передумали”, — гадав собі, крадькома позираючи в бік хижі, де ще довгенько гомоніли про щось отець із гостем, мабуть, про платню домовлялись.

Давно вже мріяв про той далекий дивовижний світ, про який стільки наслухався од свого дідуся. Він-бо ходив колись із князем Олегом Царград воювати. То лише отець вважав усе те за пусті вигадки. “Якби, — казав, — так добре там було, чого ж тоді наші жебраками та каліками звідти поверталися?..” Проте дідусь зовсім не журився, що грецький меч відтяв йому вухо. Великий клопіт! Зате побачив скільки, мав що розповідати, і шана яка від усіх!.. Або й гість оцей: неоднораз, видно, бував у Греччині, а й знову ж мандрує. Та хіба тільки він — з усіх земель, кажуть, люди до неї линуть. Чому ж не послухати його поради? Тим більше, може, пощастить дещо й заробити.

Як гість приходив, матері вдома не було — по зілля на лужок ходила. Повернулася, довідалась, що Векша зібрався в далеку мандрівку, й заголосила, мовби по вмерлому. Спершу думала не випустити дитини з рідного гніздечка.

“Та чи ліпше від того буде йому?” — розсудила потім.

Їм що, старим, — і нажилися, й нагорювалися, не страшна вже ні смерть голодна, ані будь-що. Але ж синові, коли не роздобудуть ловецьких та рибальських снастей, доведеться в холопи княжі йти. А так, може, й справді отой гість київський лиху зарадить.

— Хай же щастить тобі! — бажали Векші сусіди, котрих обходив надвечір, прощаючись. — А тільки щоб повертався загодя до зими лютої. Сам бачиш, отець уже нездатний ні ратаєм бути, ні на лови ходити.

Уклонився хижі, клунчині, Даждьбогові-сонцю, що ховалося вже за густими деревами, накинув на плечі діряву свитку і рушив з отцем та матір’ю до річки.

Отець ішов, шкандибаючи, поруч Векші та все наказував, щоб слухався гостя, догоджав йому. А водночас і застерігав:

— Пильнуй тільки, аби він не ошукав тебе.

— Та ні, гість наче добрий. Вклонився мені навіть.

— А-а, від того шапка в нього не спала з голови. Всі вони в ноги кланяються, а за п’яти кусають…

Позаду дибала заплакана мати й стиха крізь сльози промовляла заклинання на дорогу:

— Бути ж тобі сильним та дужим і вдень, і в поденні, і вночі, й опівночі. Убережіть його, добрі духи, від сили вражої, від смерті наглої, від горя й лиха навісного. Убережіть на воді від утоплення, в огні від згоряння. Та не забути ж тобі, моя дитино, й нашу любов ласкаву, і наш хліб солодкий, і наше вогнище тепле. Повернутися тобі в отчину рідну, вдарити їй чолом тричі по три, припасти до сирої землі-матінки. І нехай моє слово буде дужче за воду, вище за гори, міцніше за камінь. І хто навіть у лузі всю траву випасе й не подавиться, а з моря всю воду вип’є й не захлинеться, і той нехай не здолає мого закляття…

Векша також був засмучений. Спершу зрадів, що гість його найняв, а тепер, покидаючи домівку, зажурився. Це ж не на день, не на два він помандрує. Та все між чужими людьми, в чужій стороні. До того ж — каже отець — не всі й повертаються з походу… А як вони, старі, житимуть без нього, хто їх догляне?.. Чи не погарячився, згодившись пливти так далеко й так надовго? Що, коли взяти й відмовитись, сказати бородатому: “Передумав, гостю, прости, не можу кидати матері й отця самих, недужі вони!” Адже за це той нічого лихого їм не зробить… Е ні, раз уже зладналися, треба пливти. Та й як вони тоді знову придбають те, що втратили? Сам призвів до цієї напасті, тож самому треба й викручуватись. Аби стримався був, не кинувсь на тіуна, то, може, й не пограбували б так…

На моріжку побіля самої води палало яскраве живе вогнище [5] Живе вогнище — вогонь, добутий тертям дерева об дерево; його вважали за священний. Через такі вогнища слов’яни-язичники стрибали, щоб відігнати од себе злих духів, хворобу. . Молодики й дівчата, узявшись за руки, водили навколо нього танок, співаючи веснянки. Клично лунали в надвечір’ї голоси, заглушаючи тьохкання й свист солов’їв за річкою.