Джеймс Купер - Прерія

Ця несподівана поява вразила людей. Ватажок переселенців тут-таки зупинився, дивлячись на таємну постать з тупою цікавістю, що незабаром поступилася забобонному страхові. Його сини, тільки-но минув перший подив, повільно оточили батька, а коли підійшли й возії, всі збилися в один мовчазний зачудований гурт. Але ось почулося клацання замків, дарма що подорожні як один повірили у надприродність цього явища, і двоє чи троє найсміливіших молодиків уже звели рушниці, наготувавшись стріляти.

— Скажи хлопцям, щоб заходили справа! — рішуче крикнула мати хриплим, різким голосом. — Будьте певні, Ейса чи Ебнер розберуться, що воно таке!

— Не завадило б спершу перевірити кулею, — пробурмотів похмурий чоловік, дуже схожий на жінку, що тільки-но говорила, і, знявши рушницю, вправно приклав її до плеча. — Подейкують, по цих рівнинах сотнями никають мисливці з племені Вовків-пауні. Вони й не помітять, якщо підстрелимо одного з них.

— Стривайте! — почувся тихий, але тривожний вигук, що зірвався, як легко можна було зрозуміти, з тремтячих уст молодшої жінки. — Ми тут ще не всі зібралися; може, це друг!

— Хто ж це тут шпигує? — промовив батько, косуючи незадоволеним оком на гурт своїх крем'язнів-синів. — Ану, опусти рушницю, опусти, кажу! — крикнув він, богатирським пальцем збивши з прицілу родичеву зброю, і погляд його сказав, що з ним краще не сперечатись. — Я ще не завершив своєї справи, дай нам мирно довести її до кінця.

Чоловік, що виявив таку войовничість, зрозумів, либонь, натяк ватажка й мовчки скорився. Сини, чекаючи пояснень, запитливо дивилися на дівчину. Але вона, ніби задовольнившись тим, що напад на незнайомця відкладено, мовчки, як і годиться скромній дівчині, сіла на своє місце.

Тим часом крайнебо весь час мінилося. Яскраве світло, що сліпило очі, ставало дедалі лагіднішим, спокійнішим, і в міру того, як тьмянішала блискуча оправа, химерна велетенська постать меншала й нарешті набула звичайних розмірів.

Тепер, коли з'ясувалася істина, ватажок переселенців засоромився своєї нерішучості й рушив далі. Однак, спускаючись положистим схилом, він про всяк випадок зняв з плеча рушницю й тримав її напоготові.

Але ця обачність була зайва. Відколи незнайомець так незбагненно з'явився між небом і землею, він ні разу не поворухнувся, не виказав ніяких ворожих намірів. Та хай би він і справді замислив щось лихе, то тепер, коли його можна було добре розгледіти, стало зрозуміло, що це йому було б не до снаги.

Чоловік, що зазнав злигоднів більш як вісімдесятирічного життя, не міг злякати дужого переселенця. А втім, хоч який той був старий і худий, ба навіть виснажений, видно було, що не хвороба, а час наклав свою важку руку на самотнього старого. Він виглядав висхлим, але не безсилим. Ще помітні були м'язи, колись, певне, вельми дужі. Та й уся його постать здавалася такою витривалою, що, коли б не добре знана тлінність людини, можна було б подумати, ніби він далі вже не старітиме. Одяг його складався здебільшого із шкур хутром назовні. Через плече висіли торба для куль і ріг. Він стояв, спершись на незвичайно довгу рушницю, що, як і її власник, прожила, мабуть, довге й важке життя.

Коли подорожні наблизилися до старого на відстань голосу, з трави біля його ніг почулося неголосне гарчання. Мисливський пес, худючий та беззубий, ліниво підвівся із свого схову і струснувся, ніби попереджаючи, що підходити ближче не можна.

— Лежати, Гекторе, лежати! — наказав господар глухим, трохи тремтячим старечим голосом. — Чого це ти, собачко, чіпляєшся до людей, що мирно їдуть у своїх справах?

— Послухай, старий, — звернувся до нього ватажок. — Може, ти знаєш ці місця і скажеш нам, де тут знайти все необхідне для ночівлі?

— Хіба на землі потойбіч Великої ріки стало тісно? — поважно запитав старий, ніби не почувши слів переселенця. — А коли ні, чому я бачу те, чого не сподівався вже більше побачити?

— Ні, правду сказати, землі там ще вистачав для тих, у кого водяться грошенята і хто неперебірливий, — відповів переселенець. — Але, як на мене, там надто полюдніло. Як ти гадаєш, скільки звідси до Великої ріки?

— Олень, за яким женуться собаки, пробіжить не менше п'ятисот стомливих миль, перш ніж остудить свої боки в Міссісіпі.

— А як називається цей край?

— Як називається місцина, — промовив старий, урочисто показуючи вгору, — де ти бачиш он ту хмару?

Переселенець глянув на нього так, ніби нічого не зрозумів і запідозрив, що його беруть на кпини, але сказав лише: